Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

У західноукраїнських землях, що знаходилися у складі Австрії, насамперед, у Галичині і Закарпатті, помітний вплив на суспільно-політичне життя після реформ імператриці Марії-Терези та її сина Йосифа ІІ, проведених у 1770–1780 рр., здобули греко-католицькі священики. Їх права було зрівняно з католиками; крім того, у 1773 р. було зліквідовано орден єзуїтів, який майже сто літ домінував в освітніх установах; у Львові закрито єзуїтську академію, а на її базі відкрито у 1784 р. університет. При ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут (Studium rutenum) з філософським і богословським факультетами. Для навчання духовенства створювалися семінарії; з 1808 р. у Львові відновлено галицький митрополичий престол.

Модернізаційні реформи, що мали на меті “соціальне дисциплінування”, передбачали також суттєві перетворення в аграрному секторі, зокрема, у 1781–1782 рр. селян було звільнено від особистої залежності від поміщиків.

У значній мірі австрійські реформи сприяли перетворенню греко-католицька церкви на лідера національного руху галицьких і карпатських русинів у ХІХ ст. Реформи прищепили духовенству, як зазначає Ярослав Грицак, нову етику, що полягала у моральному обов’язку поширювати світську освіту серед віруючих, дбати про передові методи господарювання, відкривати читальні й кооперативи – одним словом, етику служіння народові. Саме через церкву у західноукраїнське суспільство проникали західні культурні та політичні впливи, а сім’ї греко-католицьких священників аж до 1939 р. були одними з головних джерел постачання кадрів для національного руху.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. реформи загальмувалися, водночас значно загострилася проблема національної ідентичності та боротьба між малоросійською (українською), польською, німецькою (австрійською) та російською політичними орієнтаціями.

Галичина опинилася на перехресті різних культурних впливів. Для західних українців важливим центром першої хвилі відродження став Перемишль. Навколо місцевого єпископа Михайла Левицького згуртувалися патріотично налаштовані греко-католицькі священники: Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський, Іван Снігурський та ін., що були пов’язані із віденським інтелектуалами та знаходилися під впливом європейського Просвітництва. Їхніми зусиллями у 1816 р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство священників; до початку 1830-х рр. відкрито бл. 400 шкіл, видано декілька підручників, зокрема, перші граматики руської (української) мови І.Могильницького (1822 р.), Й.Лозинського (1833 р.), Й.Левицького (1834 р.) та ін. Правда, діячі перемишльського гуртка дотримувалися церковнослов’янських мовних засад і не змогли стати виразниками української національної орієнтації. Згодом деякі з них виступили за заборону видань, написаних народною українською мовою.

Переломною подією у національному відродженні у Галичині стало виникнення у 1830-х рр. у Львові гуртка семінаристів і священників “Руська трійця” (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич). Вони об’єднали навколо себе бл. 20 молодих людей, а у 1837 р. видали у Будапешті альманах „Русалка Дністрова”, що, за словами І.Франка, стало “явищем наскрізь революційним”. Видання засвідчувало прагнення “розбудити мертво поховану руську (українську) націю”, тож тираж альманаху було конфісковано, однак бл. 200 примірників розійшлися українськими землями.

Серед видань наступних років варто згадати підготовлені Іваном Головацьким (братом Якова) два томи „Вінка русинам на обжинки“ (Відень, 1841 і 1846 рр.), але вони викликали значно менше зацікавлення, ніж “Русалка Дністрова”.

Під впливом революції у Європі (т. зв. „весна народів” 1848–1849 рр.) галицька інтелігенція для обстоювання прав українців створила першу політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем та священиком Михайлом Куземським, яка нараховувала 30 осіб. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та утвердження автономного устрою (меморандум з цією вимогою підписали 200 тис. чол.!). Були організовані загони національної гвардії та народної самооборони; активно використовувалася трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. У Львівському університеті відкрито першу українську кафедру, засновано українське видавництво і друкарню, тоді ж з’явилася перша українська газета „Зоря Галицька”, скликано Собор руських вчених тощо.

Головна Руська Рада була ліквідована у 1851 р., але результати її діяльності справді були значними. Було заявлено, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу, відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі), ухвалено синьо-жовтий прапор тощо.

Отже, наприкінці ХVІІІ – протягом першої половини ХІХ ст. культурна праця в Україні проходила під впливом європейських ідей просвітництва і романтизму та концентрувалася на збиранні історичної спадщини і фольклору, на формуванні української літературної мови та організації перших українських політичних організацій.

 

 

Система освіти у Наддніпрянській Україні. У 1802 р. у Російській імперії було створено Міністерство освіти, яке взяло шкільництво під повний контроль. В українських землях його здійснювала адміністрація Харківського, Київського та Одеського навчальних округів. Система шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. На кінець 1850-х рр. в українських губерніях було лише 1300 початкових шкіл, у яких навчалося 67 тис. учнів. Русифікаторська політика царизму гальмувала розвиток національної школи.

З 1803 р.запроваджувалися чотири типи шкіл: 1) парафіяльні; 2) повітові; 3) губернські (гімназії); 4) університети.

Парафіяльні школи були початковими, навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Дітей навчали читати, писати і рахувати та основи православної релігії.

Розвиток