Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Винахідник першого у світі рамкового вулика (1814 р.) Петро Прокопович відкрив у 1828 р. у с. Митченки на Чернігівщині першу у Російській імперії школу бджільництва.

Для дворянства засновувалися гімназії та ліцеї. Протягом першої половини XIX ст. було відкрито близько двох десятків гімназій в Одесі, Харкові, Києві, Чернігові, Полтаві, Катеринославі та ін. З 1828 р. навчання в них тривало 7 років. Діяли також приватні пансіони, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат (Харків, 1812; Полтава, 1817; Одеса, 1829; Керч, 1836; Київ, 1838 та ін.).

Було також відкрито три ліцеї: Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Кременецький на Волині (1819 р.), Ніжинський на Лівобережжі (1820 р.).

Вище уже згадувалося про заснування у Наддніпрянській Україні двох університетів: Харківського (1805 р.) та Київського св. Володимира (1834 р.).

Розвиток освіти у західноукраїнських землях. З 1777 р. в Австрійській імперії діяв наказ про загальну освіту, за яким запроваджувалася система початкових і середніх шкіл, причому на найнижчому рівні навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. Система початкової освіти (переважно три класи) була підпорядкована церковним властям.

На Закарпатті з 1766 р. діяла учительська семінарія у Мукачеві; на Буковині з 1784 р. – академічна гімназія у Чернівцях.

Єдиним університетом аж до другої половини ХІХ ст. залишався Львівський, німецькомовний, покликаний служити політичним цілям Габсбургів. У Львові також було сконцентровано чимало осередків культурного життя польського, німецького, єврейського, вірменського народів. Наприклад, у львівській друкарні А.Піллера до 1800 року було видано понад 250 книг іноземними мовами; тут у 1776 р. було видано першу в Україні „Львівську газету“ (французькою мовою).

Як слушно підкреслював відомий дослідник історії української культури академік Ярослав Ісаєвич, „трагізм ситуації полягав у тому, що найосвіченішими на той час були ті, хто не мав зв’язку з культурними традиціями українського народу“.

Вагому роль у культурному розвитку обох імперій відігравали вихідці із Закарпаття. Вони працювали у Львові, Кракові, Будапешті, Санкт-Петербурзі та інших відомих освітніх центрах. Так, організатором та ректором Руського інституту при Львівському університеті був підкарпатський русин Михайло Щавницький. Петро Лодій, який вважався одним з найкращих східнослов’янських філософів та правознаців, був професором Львівського, Краківського та Санкт-Петербурзького університетів. До речі, першим ректором Санкт-Петербурзького університету був уродженець Закарпаття Михайло Балудянський, а Петро Лодій став першим деканом юридичного факультету цього університету. У Харківському університеті ректором працював професор Андрій Дудрович. Організатором і директором гімназії вищих наук у Ніжині, відкритої на кошти князя Безбородька, у якій навчалися М.Гоголь, Є.Гребінка та інші відомі постаті, був Василь Кукольник. Його на цій посаді замінив Іван Орлай, доктор медицини і філософії, який працював у російській столиці, згодом також керував роботою Рішельєвського ліцею в Одесі тощо.

Вищі навчальні заклади, державні установи та громадські фахові товариства були осередками науково-дослідної діяльності. У галузі математики на всю Російську імперію вславився академік Михайло Остроградський (1801–1862), уродженець Полтавщини, приятель Т.Шевченка. Після закінчення Харківського університету студіював у Парижі, професорував у Петербурзі, був автором бл. 40 праць, написаних переважно французькою мовою.

У Наддніпрянській Україні Харківський та Київський університети стали справжнім науковими центрами Їх викладачі зробили вагомий внесок у культурну спадщину України та Росії. Наприклад, професор Харківського університету Тимофій Осиповський підготував ґрунтовний (у 3-х томах) „Курс математики“, що протягом кількох десятків років використовувався як підручник для вищих навчальних закладів. Інший професор цього університету Н.Єллінський опублікував двотомний навчальний посібник з хірургії, а Н.Борисяк склав гідрогеологічну карту, що прислужилася справі налагодження водопостачання міст.

Універсальним вченим був Михайло Максимович (1804–1873), професор Московського та перший ректор Київського університету. Він, зокрема, підготував у 2-х томах „Основи ботаніки“. У цій галузі, до речі, значну наукову діяльність проводили Нікітський ботанічний сад поблизу Ялти у Криму та ботанічні сади у Києві, Харкові, Одесі, Кременчуці.

Для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та у Миколаєві були відкриті метеорологічні станції. Одеське сільськогосподарське товариство сприяло розвиткові агрохімії, лісництва і зооветиринарії; Товариство київських лікарів розгорнуло дослідницьку роботу у галузі медицини.

В усіх губернських центрах були організовані статистичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільського господарства, торгівлі та видавали відповідну літературу; з’явилися статистичні описи Київщини, Полтавщини, Півдня України (Новоросії) тощо.

У Львові з 1817 р. діяла польська науково-дослідна інституція „Оссолінеум“ з надзвичайно багатою бібліотекою та музеєм.

 

 

Українська музична і театральна культура першої половини XIX ст. успадкувала від попередньої епохи чимало художніх цінностей, що дали вагомий поштовх для її подальшого розвитку, наприклад, творчість великих майстрів хорової справи М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя, багатоголосний спів, інструментальна та вокальна