Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Серед 21 ректорів Московської слов’яно-греко-латинської академії у період з 1701 по 1763 р. 18 були вихованцями Київської школи; із 26 префектів (проректорів) із Києва було 23. А всього за цей період у Московську академію із Києва було запрошено або викликано 95 чол. Протягом усього ХVІІІ і ХІХ ст. Малоросія щедро постачала кадри для проведення реформ та служила містком для західних впливів. В окремі періоди усі єпископські кафедри у Росії посідали українці.

Окремо слід сказати про діяльність Стефана Яворського, який реорганізував Московську академію на зразок Київської та Феофана Прокоповича, який став одним із найближчих сподвижників і дорадників Петра І з питань освіти, релігії і культури. Учений організував у Петербурзі науковий гурток та заснував на власні кошти одну з кращих у Росії школу, у якій навчалося бл. 160 учнів. Унікальна бібліотека Ф.Прокоповича (понад 3000 томів) за його заповітом була передана Новгородській семінарії, частина рукописів – Московській академії.

Випускник академії, визначний церковний діяч, письменник-енциклопедист і проповідник Дмитро Туптало (1651–1709), який був митрополитом Сибірським і Тобольським, а пізніше Ростовським, заснував у Ростові Ярославському школу на 200 учнів.

Подібні школи і книгозбірні відкривалися києво-могилянцями в інших містах. Наприклад, серед книг вихованця Київської академії І.Биковського, „мужа просвіщенного и любителя словесності“, знаходився рукопис „Слова о полку Ігоревім“, що пізніше потрапив до А.Мусіна-Пушкіна.

Велику бібліотеку (понад 1400 томів) зібрав уродженець Волині Ф.Лопатинський (1680–1741), який належав до високоосвічених людей свого часу, був професором і ректором Московської академії, радником Синоду і єпископом. Свою бібліотеку він заповів Тверській гімназії.

Високого статусу та авторитету зажили вихованці Київської академії у багатьох європейських країнах: П.Величковський – у Молдавії, В.Григорович-Барський – у Греції, М.Козачинський – у Сербії, Г.Кониський – у Білорусії тощо.

З 2-ї половини ХVІІІ ст. роль та значення Київської академії як відомого освітнього центру зменшуються. З 1753 р. в академії заборонили викладання українською мовою, згодом вона перетворилася у станово-замкнену духовну школу.

Книгодрукування. У 2-й половині ХVІІ–ХVІІІ ст. в українських землях діяли (з перервами) понад 10 друкарень. Найбільшими книговидавничими центрами були Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Львів, Крем’янець, Унів, Почаїв та ін. Книги видавалися українською, церковнослов’янською, польською, латинською мовами та відзначалися високою поліграфічною якістю (шрифт, гравюри, прикраси – орнамент, заставки, кінцівки). Для книжкових гравюр характерними були релігійні і світські мотиви. Відомими майстрами-граверами були Леонтій Тарасевич та Інокентій Щирський.

Провідну роль відігравали друкарні Києво-Печерської лаври і Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря. Крім богослужбових текстів і молитовників, вони випускали також календарі, навчальну літературу, твори тогочасних українських письменників (Л.Барановича, Й.Галятовського, І.Максимовича, Д.Туптала та ін.).

У друкарні Києво-Печерського монастиря було здійснено декілька відредагованих і перекладених різними мовами видань Києво-Печерського патерика (1661, 1678, 1702 рр. та ін.) – однієї з найпоширеніших книг в Україні та у всьому православному світі. У грудні 1702 р. цю книгу лаврська друкарня надрукувала спеціально для Петра І.

Українські книги поширювалися у сусідніх землях, подібно як і в Україну поступало багато закордонних видань. У 1693 р. царизм заборонив привозити українські книги до Москви; з 1709 р. запроваджена цензура на російські переклади малоросійських „примрачних речений“.

У 1720 р. взагалі було заборонено друкувати книги українською мовою. Відтоді діяльність друкарень в Україні була поставлена під суворий контроль синоду російської православної церкви („дабы никакой розни и особливого наречия не было“). У 1769 р. синод розпорядився знищити всі українські букварі (для порівняння: у 1760 р. у друкарні Києво-Печерської лаври було видруковано 2000 букварів). З 1760-х рр. для світських книг запроваджувався гражданський шрифт.

У складі Речі Посполитої важливою для українців була видавнича діяльність Львівського братства, однак, у зазначений період львівська братська друкарня випускала переважно старі богословські книги. Натомість активізувалася видавнича діяльність в Унівському і Почаївському монастирях, де друкували і світські книги („Політика світська“, „Книжниця для господарства“ та ін.).

 

 

Національно-визвольна війна справила помітний вплив на розвиток усної народної творчості та літератури. Саме ХVІІ–ХVІІІ ст. стали періодом розквіту українського фольклору, у якому якнайповніше відображена історична свідомість народу. Історія козацтва стала центральною темою, провідним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народних дум та пісень.

У зазначений період найпоширенішими сюжетами залишалися ті, які висвітлювали героїчну боротьбу українського народу проти поневолювачів і загарбників, зокрема, у період Хмельниччини, Руїни, Коліївщини. Наприклад, відомі пісні про повстання на Правобережній Україні („Годі, коню, в стайні спати“), про гайдамаків та опришків – про Бондарівну, Саву Чалого, Залізняка, Гонту, Довбуша та ін. („Максим козак Залізняк“, „Ой наварили ляхи пива“, „Виїхав Гонта та із Умані“, „Ой задумали та преславні хлопці“, „Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький“).

З’явилося чимало пісень про негативні наслідки союзу з Москвою, що „занапастив Польщу ще й нашу Вкраїну“ („А вже років двісті“); про московську неволю, що спричиняла загибель козаків у загарбницьких російських