Ґрунтознавство з основами меліорації

Така строкатість ґрунтового покриву обумовлена вологим і м’яким кліматом, великою різноманітністю хімічного і мінерального складу, добре розвиненим мезо- і мікрорельєфом, близьким і дуже нерівномірним заляганням ґрунтових вод, різноманітністю рослинних формацій і різним за інтенсивністю впливом господарської діяльності людини.

На дерново-підзолисті ґрунти припадає 67% орних земель зони. У складі дерново-підзолистих ґрунтів 39% слабо- і середньопідзолистих глинисто-піщаних; і піщаних 53% – середньопідзолистих супіщаних і 8% сильнопідзолистих, переважно легкосуглинкових. До 26% дерново-підзолистих ґрунтів перебувають в умовах постійного перезволоження і належать до глейових.

Дерново-підзолисті ґрунти поширені в усіх провінціях Українського Полісся, займаючи площу 1404, 4 тис. га, що складає 49, 6% території зони. Характерною особливістю їх є чітка диференціація ґрунтового профілю на генетичні горизонти. Загальна потужність горизонтів Н і Е в різних районах Полісся коливається від 20 до 40 см, вміст гумусу від 1, 0 до 2, 0%, ємкість вбирання від 2 до 6 мг-екв на 100 г ґрунту. Дерново-підзолисті ґрунти мають кислу реакцію, рН сольової витяжки становить 5, 0 – 5, 6. Завдяки інтенсивному промиванню ці ґрунти мають низький вміст поживних елементів, погані водні і фізичні властивості, низький ступінь оструктуреності і належать до категорії низькородючих ґрунтів.

Дерново-борові ґрунти сформовані на випуклих і рівнинних ділянках борових терас під сухими борами з бідною трав’янистою рослинністю. Ґрунтоутворюючими породами цих ґрунтів є давньоалювіальні і віднольодовикові відклади піщаного і глинисто-піщаного гранулометричного складу.

Серед дерново-борових (бурих) ґрунтів Українського Полісся виділено три підтипи: залізистий, залізисто-ілювіальний та псевдофібровий. Ґрунтовий профіль дерново-бурих залізистих і залізисто-ілювіальних ґрунтів представлений такими генетичними горизонтами: Не – Рі – Р, а дерново-бурих псевдофібрових – відповідно: Не (гумусово-елювіальний) – Ре (перехідний елювіальний) – Рі (псевдофібровий) горизонти.

Дерново-борові ґрунти бідні на гумус (0, 9 – 1, 9%), оксиди, карбонати та інші сполуки; слабозабезпечені поживними речовинами (азот, фосфор, калій), мікроелементами (бор, мідь, цинк) ; мають низьку ємкість вбирання і слабокислу реакцію ґрунтового розчину (рН водної витяжки становить 6, 0 – 6, 5).

Дерново-карбонатні і дернові ґрунти сформувалися на карбонатних ґрунтоутворюючих породах (вапняки, крейдяні відклади, вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків та ін.).

У профілі дернових ґрунтів виділяють такі генетичні горизонти: Н – до 25 см, НР – 25-60 см, глибше 60 см – невивітрені кристалічні породи Р. Дернові ґрунти мають високий вміст гумусу, слабокислу або нейтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші позитивні властивості, які вказують на їх високу родючість.

У профілі дерново-карбонатних ґрунтів виділяють такі генетичні горизонти: Нек – до 30 см, Нрк – 30-65 см, нижче якого залягає материнська порода Рк – тверда кристалічна крейда або вапняк. За гранулометричним складом ці ґрунти легко- і середньосуглинкові, містять 2, 0 – 2, 5% гумусу, лужні (рН водне 7, 8 – 8, 0). Внаслідок щебенюватості, малої вологоємкості і низької водоутримуючої здатності вони є слабко-розвиненими і, порівняно з дерновими, мають нижчу родючість.

Сірі лісові ґрунти утворились на карбонатних лесовидних суглинках і супісках. Вони мають специфічну будову ґрунтового профілю, що проявляється в меншій диференціації, ніж в дернових. Ґрунтовий профіль представлений такими генетичними горизонтами: НЕ – І (h) – Ірк. За фізико-хімічними властивостями ці ґрунти слабо забезпечені основами, реакція їх слабокисла або кисла (рН сольове 5, 0 – 5, 5, гідролітична кислотність 3 – 4 мг-екв/ 100 г ґрунту). На відміну від дерново- підзолистих ґрунтів вони більш гумусовані, краще забезпечені поживними речовинами, особливо мікроелементами.

Дерново-оглеєні та лучні ґрунти залягають у слабодренових зниженнях, на водорозділах, надзаплавних терасах. Формуються вони в умовах надмірного ґрунтового і поверхневого зволоження, переважно під трав’янистою рослинністю. Профіль їх характеризується акумуляцією гумусу у верхній частині та поступовим зменшенням його вмісту з глибиною.

В дреново-оглеєних ґрунтах товщина гумусового горизонту Н складає 40 см, під ним до глибини 60 см залягає перехідний горизонт НРgl, нижче якого залягає материнська порода Рgl, як правило, оглеєний лесовидний суглинок або супісок.

Лучні ґрунти утворилися у понижених елементах рельєфу і в заплавах річок. Від дерново-оглеєних вони відрізняються глибоким гумусовим горизонтом (до 70 см) і дещо більшим вмістом гумусу (до 5%). Ґрунтоутворюючими породами в них є делювіальні, алювіальні та льодовикові відклади. Будова профілю лучного ґрунту: гумусовий дерновий горизонт Hd, гумусовий горизонт Н, перехідний НР, нижній перехідний оглеєний Pigl і оглеєна материнська порода Pgl.

На лучних і освоєних дернових оглеєних ґрунтах вирощують овочеві і кормові культури.

Болотні ґрунти на Поліссі займають близько 33, 5 тис. га. Питома вага їх у загальній площі ріллі зони становить 1, 2%. Формуються ці ґрунти в умовах надмірного зволоження, під впливом болотного процесу ґрунтоутворення, характерною ознакою якого є торфоутворення та оглеєння.

Торфоутворення пов’язане з тим, що на заболочених територіях в умовах достатньої кількості вологи внаслідок значного приросту різних трав відбувається нагромадження великої маси органічних речовин. Надмірне зволоження поверхні ґрунту перешкоджає вільному доступу повітря в ґрунт, що сприяє розвитку анаеробних процесів під час розкладання органічної маси. Уся ця органічна маса не встигає розкладається мікроорганізмами і нагромаджується у вигляді бурого торфу.

Під оглеєнням розуміють утворення під шаром торфу щільної глинисто-суглинкової породи сірого кольору із