Ґрунтознавство з основами меліорації

Залежно від походження, ботанічного складу рослин, рельєфу та інших ознак, болотні ґрунти поділяються на три основних типи:

- низинні – осокові-очеретні, зеленомохові гіпнові і вільхові;

- перехідні – осоково-сфагнові та гіпнові;

- верхові (мохові) – сфагнові із сосною, пухівково-сфагнові, багрово- сфагнові.

За ступенем розвитку торфового горизонту розрізняють такі види ґрунтів: мулувато-глейові, торфовисто-глейові, торфо-глейові і торфовища.

Мулувато-глейові ґрунти суцільного шару торфу не мають. На їх поверхні залягає тільки гумусовий оторфований горизонт Нт. У ньому на фоні мінеральної маси трапляються напіврозкладені і нерозкладені рештки болотної рослинності. Цей горизонт має потужність від 15 до 45 см, темно – сірий, мокрий, в’язкий, поступово переходить у сизо-сіру з вохристо-іржавими плямами породу Pgl.

Торфовисті та торфово-глейові ґрунти мають такий самий профіль, як і мулувато-глейові, однак, на їх поверхні залягає шар торфу (Тgl) потужністю до 30 см у торфовисто-глейових і від 30 до 50 см – у торфо- глейових ґрунтах.

На Поліссі найбільш поширені торфовища низинні. За потужністю торфового шару торфовища поділяють на неглибокі (50-100 см), середньоглибокі (100-200 см), глибокі (200 – 400 см) і дуже глибокі (понад 400 см).

За ступенем розкладу органічних речовин торфовища діляться на слаборозкладені – зі ступенем розкладання торфу не більше як 20%, середньорозкладені – 20 -30%, добре розкладені (муміфіковані) – 30 -50% і перегнійні – понад 50%.

Особливістю добре розкладеного торфу є його зольність. За кількістю золи торфовища поділяють на мало- і середньозольні (до 20%), багатозольні (20 – 50%).

Ґрунти низинних боліт можуть мати слабокислу, нейтральну і лужну реакцію ґрунтового розчину (рН=5-8). Вони мають високу ємність вбирання, відносно високу насиченість кальцієм і магнієм, містять значні запаси азоту.

Торфові ґрунти за своїми основними фізичними властивостями відрізняються від мінеральних ґрунтів. Зокрема, щільність складення їх у 2, 5-10 разів менша, ніж мінеральних, у них значно більше продуктивної вологи, незважаючи на велику кількість недоступної вологи.

Основним меліоративним заходом на цих ґрунтах є зниження рівня ґрунтових вод.

Зона Українського Полісся має великі можливості для розвитку землеробства і тваринництва. Ґрунтово-кліматичні умови сприятливі для вирощування зернових, бобових, прядивних, коренеплодів, картоплі, овочевих, багаторічних та однорічних трав, а також різних ягідних і плодових культур.

Для окультурення і підвищення родючості дерново-підзолистих ґрунтів необхідно здійснювати комплекс агротехнічних заходів, найважливішими з яких є: застосування підвищених норм органічних і мінеральних добрив, вапнування, поглиблення одного шару, осушення і зрошення (за необхідності), запровадження науково обґрунтованих сівозмін.

12. 3 Ґрунти Лісостепу України

Зона Лісостепу України є північною частиною суббореального (помірного) ґрунтового біокліматичного поясу і простягається безперервною смугою від Передкарпаття на заході до західних відрогів Середньоруської височини (м. Великий Бурлук Харківської області) на сході. Загальна площа зони – 20, 2 млн. га, що становить 33, 6% території України.

Лісостепова зона охоплює Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, Черкаську, Полтавську і Харківську області, південну половину Львівської, Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, більшу частину Сумської, північні райони Одеської, Кіровоградської областей, частково Івано-Франківську і Чернівецьку області.

Значні розміри лісостепової зони визначають різноманітність властивостей природних компонентів ландшафтів, регіональні відмінності в їх структурі, господарському використанні.

Лісостепова зона характеризується помірно-теплим кліматом.

У лісостеповій зоні виділено 4 агроґрунтові провінції і 18 фізико- географічних областей.

У структурі ґрунтового покриву значні площі займають сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, чорноземи вилугувані, чорноземи реградовані, чорноземи типові та ін.

Сірі лісові ґрунти сформовані переважно на лесах і лесовидних суглинках різного механічного складу – від легких до важких суглинків, яким характерна карбонатність. За ступенем опідзолення і гумусованості їх поділяють на три підтипи: ясно-сірі, сірі і темно-сірі.

Ясно-сірі лісові ґрунти характеризуються найбільш типово вираженими ознаками підзолистих ґрунтів. Їх профіль чітко диференціюється на такі генетичні горизонти: Но – лісова підстилка (0 -2 см) ; гумусово-елювіальний горизонт НЕ (2-15 см) ; елювіальний слабогумусований ґоризонт Е (h) (15 – 30 – 45 см) ; елювіально-ілювіальний горизонт ЕІ (45 – 65 см) ; власне ілювіальний горизонт І (65 – 135 см) ; нижче – ґрунтоутворююча порода Рк – карбонатний лес або лесовидний суглинок.

Ясно-сірі ґрунти дуже збіднені на гумус (в орному шарі його лише 0, 8 – 1, 0%, а з глибиною зменшується до 0, 2%), сильнокислі (рН сольове становить 4, 1 – 4, 2, а гідролітична кислотність 3, 2 – 4, 1 мг-екв/100 г ґрунту) при сумі ввібраних основ 11, 7 – 22, 8 мг-екв/100 г ґрунту, а насиченості основами – 75 – 88%. Ці ґрунти дуже бідні на валові запаси азоту (0, 06 – 0, 11%) і фосфору (0, 07 – 0, 10%) і одночасно відносно добре забезпечені калієм (1, 6 – 1, 9%)

Сірі лісові ґрунти займають проміжне положення між ясно-сірими лісовими і темно-сірими опідзоленими. Порівняно з ясно-сірими ґрунтами у них більш послаблений підзолистий процес, але розвиток дернового процесу ще такий, що не сприяє значному нагромадженню гумусу. Ці ґрунти мають таку генетичну будову профілю: Но – лісова підстилка – 0 – 2 см (в орних ґрунтах її немає) ;