Ґрунтознавство з основами меліорації

Чорноземи залишкові-солонцюваті та солонцюваті поширені в основному у Полтавській, Луганській, Харківській та Одеській областях.

Чорноземи залишково-солонцюваті залягають переважно на терасах водорозділів Сула – Псьол, Псьол – Ворскла, Ворскла – Оріль і сформувалися на лесових породах. У формуванні цих ґрунтів в минулому мали вплив мінералізовані ґрунтові води, рівень яких з часом знижувався, що призвело до виносу легкорозчинних солей із ґрунту в підґрунтя. При цьому увібраний натрій майже повністю замінився на кальцій. За іншими ознаками профілю ці ґрунти подібні до чорноземів типових несолонцюватих.

Чорноземи солонцюваті поширені на терасах річок з неглибоким (3-5 м) заляганням мінералізованих ґрунтових вод, а також зрідка на водорозділах і їх схилах, де близько до поверхні підходять соленосні глини (південна – східна частина Харківської області).

Глибина і генетична будова профілю чорноземів солонцюватих майже така, як і в чорноземах несолонцюватих, серед яких вони поширені.

Чорноземи солонцюваті відносно добре збагачені на гумус. У верхньому орному шарі його міститься 3, 9 – 4, 3%, але з глибиною по профілю він зменшується спочатку до 2, 9 – 3, 3%, а потім до 1, 9 – 2, 6%. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної або нейтральна (рН=6. 8 – 7, 2). Вони середньо забезпечені рухомими формами азоту і фосфору (відповідно 50 – 62 і 109 – 139 мг /кг ґрунту) і мало обмінним калієм (85 – 109 мг/кг ґрунту).

Як і залишково-солонцюваті, ці ґрунти у вологому стані в’язкі, схильні до запливання, а в сухому стані сильно ущільнюються і мають знижену аерацію та водопроникність.

Лучно-чорноземні ґрунти поширені майже в усіх підзонах Лісостепу. Найбільші площі вони займають у Тернопільській, Полтавській, Чернігівській, Луганській та Донецькій областях.

Вони сформувалися під лучно-степовою рослинністю в умовах атмосферного і ґрунтового зволоження при заляганні ґрунтових вод на глибині 3 – 4 м на важких породах і 2 – 4 м – на легких. Серед лучно- чорноземних ґрунтів зустрічаються поверхнево- і глибокосолонцюваті та осолоділі види.

Ці ґрунти мають таку генетичну будову профілю: гумусовий горизонт Н, який залягає з поверхні до глибини 67 см; верхній гумусовий перехідний НР – 67 – 81 см; гумусовий перехідний карбонатний НРк – 81 – 108 см; нижній перехідний глейовий горизонт Рhgl – 108 – 193 см; материнська порода Рк – карбонатний лесовидний суглинок.

Ці ґрунти по різному збагачені на гумус – від 4, 2 до 7, 8%, який з глибиною зменшується до 3, 3 – 0, 9%. Реакція ґрунтового розчину слабокисла або близька до нейтральної (рН=6, 0 – 6, 9, а з глибиною збільшується до 7, 0 – 7, 3). У них міститься порівняно багато увібраних основних Са++ (20, 0 – 43, 8 мг-екв/100 г ґрунту) і Мg++ (3, 7 – 6, 9 мг-екв/100 г ґрунту) при ступені насиченості основами 87, 0 – 93, 5%.

Чорноземні ґрунти мають високу високу природну родючість, сприятливий водний, повітряний і тепловий режими. Їх “населяє” значна кількість бактерій, які розкладають велику кількість органічної маси, формують гумус, переводять хімічні елементи у доступну для рослин форму.

Лісостеп – зона інтенсивного землеробства. Сільськогосподарськими угіддями тут зайнято 85, 2% земельної площі. Орні землі становлять 13, 7 млн. га, або 67, 4% загальної площі ґрунтів зони. Ґрунтово-кліматичні умови зони сприятливі для вирощування зернових, цукрових буряків, плодових і овочевих культур.

Основними заходами поліпшення родючості ґрунтів лісостепової зони є боротьба з водною ерозією, вапнування ділянок кислих ґрунтів і регулювання водного режиму (осушення, зрошення, снігозатримання). В результаті багатовікової експлуатації ґрунти Лісостепу значною мірою виснажені на гумус і поживні елементи, зруйнована їх структура. Тому вони потребують внесення високих доз органічних і мінеральних добрив.

12. 4 Ґрунти степової зони України

Зона Степу займає майже 25 млн. га, або 40% території України. Вона охоплює частково або повністю Харківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську, Херсонську, Миколаївську, Одеську області, а також рівнинну частину АР Крим.

За ґрунтово-кліматичними умовами Степ поділяють на дві підзони: північну і південну.

Ґрунтовий покрив степової зони досить різноманітний. У північній його частині найбільш поширеними ґрунтами є чорноземи звичайні. Вони займають 81, 1% загальної площі зони. Серед чорноземів звичайних зустрічаються підтипи: малогумусні – (50, 3%) і середньогумусні – (30, 8%). Крім них, тут ще є чорноземи на пісках, чорноземи на щільних безкарбонатних породах, чорноземи залишково-солонцюваті. У понижених елементах рельєфу поширені дерново-глейові, лучно-чорноземні, лучні, лучно-болотні, мочаристі ґрунти, а також солонці.

У південній частині Степу України найпоширенішими ґрунтами є чорноземи південні, які займають 80% території підзони. Серед чорноземів південних поширені підвиди міцелярно-карбонатні і солонцюваті. Крім того, тут зустрічаються чорноземи на пісках, чорноземи на елювії безкарбонатних щільних порід, чорноземи залишково-карбонатні, а також гідроморфні ґрунти – лучно-чорноземні, лучні, дернові та ін.

Чорноземи звичайні зустрічаються в північному Степу України і представлені двома підтипами: модальними і міцелярно-карбонатними. Ці ґрунти поширені на водорозділах, їх схилах і лесових терасах річок. Сформувались вони під різнотравно-ковильно-типчаковою рослинністю на лесах і червоно-бурих глинах. Залежно від товщини гумусового горизонту чорноземи звичайні поділяються