Ґрунтознавство з основами меліорації

• автоморфні;
• напівгідроморфні;
• гідроморфні.

Солонці автоморфні (степові) формуються в умовах глибокого залягання (понад 6 м) ґрунтових вод. Утворення їх пов’язане переважно з виходом засолених ґрунтових або підґрунтових вод.

Профіль автоморфних солонців має таку генетичну будову:

• гумусовий сильноелювіальний (надсолонцевий) горизонт – НЕ – 0-18 см;
• гумусовий ілювіальний (солонцевий) горизонт – Ні – 19-38 см;
• ілювіальний (солонцевий або підсолонцевий) горизонт – Phs – 39-60 см;
• материнська порода – Pks – 61см і глибше; карбонатний лес з домішками гіпсу.

Вміст гумусу в верхній частині гумусового шару коливається від 1, 5 до 7, 0% і різко зменшується до солонцевого горизонту (майже у два рази). Реакція цих солонців нейтральна або слаболужна у верхньому горизонті та лужна у нижніх горизонтах профілю. Ємкість вбирання коливається від 20 до 40мг-екв/100 г ґрунту, вміст увібраного натрію становить 10-40%. Ці ґрунти бідні на рухомі форми азоту й фосфору.

Фізичні властивості солонців автоморфних несприятливі для рослин. Солонцевий горизонт у сухому стані дуже щільний, а у вологому – в’язкий, розбухає і стає водонепроникним. Внаслідок цього на поверхні солонців застоюється вода атмосферних опадів. Просихання автоморфних солонців відстає від загального стану ґрунту на 10-15 днів, затримуючи весняний обробіток ґрунту. На солонцях запізнюються сходи, і таким чином порушується загальна рівномірність дозрівання посівів.

Напівгідроморфні солонці поширені серед чорноземних і каштанових ґрунтів на слабодренованих рівнинах, у зниженнях давніх терас та озер. Формуються вони за достатнього ґрунтового або ґрунтового і поверхневого зволоження одночасно. Ґрунтові води у таких ґрунтах тією чи іншою мірою засолені та залягають не глибше, ніж допускає їх підтягування до кореневого шару.

Профіль напівгідроморфних солонців має таку генетичну будову:

• дернина – Но – 0-5 см; виділяється не завжди;
• гумусово-сильноелювіальний надсолонцевий горизонт – НЕ – 6-25 см;
• гумусовий сильноелювіальний солонцевий горизонт – НЕ – 26-35см;
• власне солонцевий ілювіальний слабогумусований горизонт – Ih – 36-47 см;
• підсолонцевий ілювіальний горизонт – І – 48-59 см;
• перехідний до породи ілювіальний горизонт – Ipks – 60-64 см;
• материнська порода – Pks – 65 см і глибше; безструктурний різного ступеня засолення лес.

Вміст гумусу у напівгідроморфних солонців коливається від 1 до 2%, донизу дуже різко зменшується, але іноді відзначається нагромадженням гумусу у солонцевому горизонті порівняно з надсолонцевим.

Реакція цих солонців нейтральна або слаболужна в горизонті НЕ і лужна в цілому у профілі.

Ємкість вбирання в ілювіальному горизонті сягає 50-60 мг-екв/100 г ґрунту. В надсолонцевому горизонті НЕ вміст обмінного натрію становить 10-20% ємкості вбирання, у солонцевому горизонті збільшується до 30-50%.

Використання напівгідроморфних солонців можливе лише після докорінної меліорації. Найдоцільніше їх використовувати під пасовища.

Солонці гідроморфні поширені серед масивів чорноземних і каштанових ґрунтів та приурочені до понижень високих заплавних терас річок і озер. Формуються в умовах підвищеного зволоження як за рахунок вод поверхневого стоку, так і за рахунок ґрунтових і підґрунтових вод.

Профіль гідроморфних солонців має таку генетичну будову:

• дернина – Hd – до 5см, може бути замінена тонкою пористою кіркою, перехід ясний;
• надсолонцевий гумусово-сильноелювійований горизонт – НЕ – 6-25см;
• гумусово-сильноелювійований, осолоділий горизонт – НЕ – 26-28см;
• солонцевий ілювіально-гумусовий горизонт – ІН – 29-48 см;
• підсолонцевий або другий солонцевий горизонт – Іh – 49-57 см;
• перехідний до породи ілювіальний горизонт – Ipgl – 58-70 см;
• материнська порода – Pgl; лес або лесовидний суглинок оглеєний, який поступово переходить у водоносний горизонт.

Вміст гумусу у гідроморфних солонцях коливається від 1, 5 до 9% і визначається зональними особливостями ґрунтоутворення. Реакція у надсолонцевому горизонті нейтральна, а глибше – лужна. Гідроморфні солонці характеризуються нестійким сольовим режимом, тому складні для освоєння. Найдоцільніше їх використовувати під посіви багаторічних трав і пасовища.

Солончаки – це ґрунти, що містять у верхньому 15-сантиметровому шарі понад 1% легкорозчинних солей (від маси ґрунту).

Розрізняють поверхневі солончаки, в яких солі містяться у верхньому шарі (0-30 см), та глибокоморфні, в яких високі концентрації солей спостерігаються у всьому профілі ґрунту.

Крім того, розрізняють солончаки за типами засолення – содові, хлоридні й сульфатні.

Від типу засолення залежать водно-фізичні та фізико-хімічні властивості солончаків. Найшкідливішим для рослин є содове засолення ґрунтів, а найменш шкідливим – сульфатне.

За морфологічними ознаками солончаки поділяють на пухкі, мокрі, чорні та кіркові.

Будова профілю содового солончака має такий вигляд:

• сольова кірка – Но – 0-2 см;
• гумусовий карбонатний горизонт – Нк – 3-26 см;
• гумусовий горизонт перехідний до материнської породи – НРк – 27-67 см;
• материнська порода – Рк – 68-140 см; мергелізований легкий суглинок, мокрий, на глибині 140см виступає вода.

Пухкі солончаки – ґрунти, в яких великий вміст сульфату натрію – Na2SO4 10H2O, що у сухому стані надає пухкості верхньому шару ґрунту.

Мокрі солончаки – ґрунти, містять гігроскопічні солі – хлориди кальцію (CaCl2) і магнію (MgCl2).

Чорні солончаки характеризуються наявністю соди (Na2CO3), яка за умови підвищеного вмісту сприяє розчинності органічної речовини і профіль ґрунту набуває темного (чорного) забарвлення.

У кіркових солончаках на поверхні утворюється тонка сольова кірка хлориду натрію (NaCl).

Освоєння солончаків, як і солонців, можливе лише після проведення складних меліоративних заходів – промивання прісною водою, глибокого обробітку, дренажу, внесеня органічних і мінеральних добрив.

Солоді