Індоєвропейські корені на позначення непрямого руху з кореневим архетипом (S) ker (T) - та їх рефлекси

Для мотивації зведення великої кількості кореневих інваріантів типу * (s) qer-, *ker-, *ger- тощо до одного кореневого архетипу висуваються фонетичні та семантичні аргументи (правило Т. Зібса, згідно з яким у позиції після *s- обидва члени опозиції *g (h) : *k (h) давали глухий *k (h) ; аналогічні напрями семантичного розвитку гнізд похідних від коренів зазначеного типу). Аналіз рефлексів кореневих інваріантів * (s) qer- і *ker- (*ger-) у індоєвропейських мовах виявляє функціональний паралелізм варіантів форм з початковим s- і без нього, що не відбивається на значенні похідних лексем (пор. д. -ісл. hark, skark “шум, гомін, галас”, д. -ісл. herkir, skerkir “вогонь, полум’я”). У дисертації пропонується визнавати індоєвропейський рухомий елемент s- членом системи словотвірних афіксів, яка в індоєвропейській прамові, а також у спільногерманській та в спільнослов’янській мовах зазнавала постійних змін, пов’язаних з різними фонетичними, морфологічними та фонетико-синтаксичними умовами. За теорією оптимальності, у системі, здатній до самоорганізації, непродуктивні елементи, зокрема такі, як преформант s-, занепадали, “семантично вивітрюючись”, або ж, з огляду на морфонологічний перерозклад основ, втрачали своє самостійне значення, переставали виділятися, як, наприклад, поширювач -d- у д. -герм. hrata “хитатися”, або ж змінювали свою морфонологічну структуру і функціональне навантаження.

При визначенні характеру гутурального сегмента (K) індоєвропейського кореневого архетипу (S) KER (T) - пропонується визнавати можливою реконструкцію двох рядів гутуральних на індоєвропейському рівні з таким уточненням: чисті велярні збігаються в обох групах мов, палатальним у мовах “сатем” відповідають велярні у мовах “кентум”, а лабіовелярним у мовах “кентум” відповідають велярні у мовах “сатем”.

У дисертаційній праці знайшла своє підтвердження гіпотеза О. С. Мельничука про моновокалізм індоєвропейської прамови під час її застосування для фонетичного аналізу великого числа індоєвропейських коренів з архетипом (S) KER (T) - та для доведення історичного ізоморфізму коренів типу sker-, skert-, skret-; kuerp-, kuelp-, klep-; qerkˆ-, qorkˆ-, qrk- з різними кореневими голосними і з різним характером оголоснення.

Характер індоєвропейського вокалізму дає змогу з певними застереженнями виводити походження голосних e/i, o/u та а індоєвропейської прамови від одного якісно невизначеного призвука, який супроводжував усі приголосні індоєвропейської прамови.

У системі кореневих детермінантів спостерігається функціональний паралелізм, що дає можливість говорити про функціональний ізоморфізм, або тотожність передньоязикових приголосних t/d/dh і щілинного s-, а також про функціональний паралелізм задньоязикових і ларингальних приголосних k/g/gh/kˆ/ĝ/ĝh/kû/gû/gûh/H.

Ранньоіндоєвропейський період засвідчує варіанти споріднених коренів з інфіксами, представленими сонантами r, l та без них. Це означає, що корені відповідного періоду виявляють особливу свободу своєї звукової організації, яка допускала можливість заміни будь-якого звукового компонента слова, що не пов’язаний із зміною значення. У роботі стверджується, що історичний ізоморфізм коренів типу (s) kel-, kel-, ghel-, quel-, ger-, qar-, qlā- тощо зумовлюється генетичною пов’язаністю гутуральних незалежно від їхніх рефлексів у мовах кентумної чи сатемної групи, функціональним паралелізмом плавних інфіксів r, l, факультативним характером преформанта s- (S) та детермінанта (T), а також можливістю генетичного зведення всіх голосних до одного невизначеного призвука.

У другому розділі дисертації “Семантична характеристика рефлексів індоєвропейських кореневих морфем з кореневим архетипом (S) KER (Т) -” проводиться детальний аналіз особливостей семантичного розвитку лексем, похідних від споріднених кореневих варіантів, для яких реконструйовано значення непрямого руху.

У першому підрозділі другого розділу “Проблеми досліджень семантики у порівняльно-історичному мовознавстві” розглядається співвідношення фонетичного та семантичного підходів до вивчення мовних явищ у лінгвістичній компаративістиці з часу виникнення порівняльно-історичного методу. У порівняльно-історичному індоєвропейському мовознавстві ХІХ – ХХ століть була помітною тенденція виділяти порівняльно-історичну фонетику як основну дисципліну цієї лінгвістичної галузі. Усталенню такої традиції сприяли проголошення молодограматиками у другій половині ХІХ століття принципу регулярності фонетичних змін та певні методологічні труднощі у дослідженнях семантичної історії слів, пов’язані з фактором суб’єктивності, що зменшував достовірність таких студій. У середині ХХ століття вивчення проблем семантики було відсунуто на периферію з огляду на появу структуралізму і запровадження формального підходу до вивчення мовних явищ, унаслідок чого навіть у галузі семантики робилися спроби знайти якісь мінімальні повторювані елементи значень або ж розкласти значення слова на диференційні ознаки (Ю. Д. Апресян, А. Вежбицька та ін.). Однак протягом ХІХ – ХХ століть лінгвісти, які належали до різних наукових шкіл та ґенерацій, закликали вивчати історію речей та історію слів із урахуванням змін значень (Г. Шухардт), ставили завдання побудови порівняльно-історичної семасіології (М. М. Покровський, В. В. Виноградов, Б. О. Серебренников, А. О. Білецький, С. В. Семчинський), робили спроби вдосконалити прийоми діахронічних семантичних досліджень (Е. Бенвеніст, О. І. Смирницький, О. С. Мельничук, Г. С. Кличков, В. В. Левицький), оскільки розуміли велику цінність результатів досліджень у галузі порівняльно-історичної семасіології для етимології та порівняльно-історичного мовознавства в цілому. В ХХ столітті мовознавці, розв’язуючи широкий спектр завдань, працювали також і над удосконаленням процедур вивчення лексичної семантики в діахронії.

У цьому підрозділі дисертації аналізуються різноманітні методи та прийоми, вироблені лінгвістами для вивчення організації лексичних систем споріднених мов у їх порівнянні, зокрема метод семантичних полів (Й. Трір, Г. С. Щур), прийом семантичної класифікації лексики (К. Д. Бак), метод ізосемантичних