Індоєвропейські корені на позначення непрямого руху з кореневим архетипом (S) ker (T) - та їх рефлекси

Валлійське go-gledd демонструє співіснування у семантичній структурі одного слова значень “ліва сторона” та “північ”. Це пояснюється тим, що в гойдельській підгрупі кельтських мов існувала особлива система термінів на позначення частин світу, згідно з якою лексеми із значеннями “північ, південь, захід і схід” означали також “зліва, справа, ззаду та спереду” відповідно. Семантичний зв’язок понять “права сторона, праворуч” – “південь”, “ліва сторона, ліворуч” – “північ” підкріплюється ще й вірою давніх індоєвропейців у те, що померлі переселяються на північ, у той час як південь вважався райською частиною землі та асоціювався з краєм, у якому живуть боги.

Мовні табу виникали з огляду на такі причини, як почуття страху перед хворобою чи смертю, релігійні обмеження на вживання імені бога, імен покійних, диявола, злих духів та тварин, прагнення уникати “непристойних” тем, до яких належить сексуальне життя, певні частини та функції людського тіла. Внаслідок табуїзації у мові виникають псевдоевфемізми та розвиваються переважно пейоративні значення. Негативний ряд символічних значень, що походять від індоєвропейського кореневого архетипу (S) KER (T) - на позначення непрямого руху, представлений назвами інфернальних персонажів (кашуб. krąck, krącëšk “чорт”, “вихор”, швед. діал. skragge “чорт”, сер. -в. -нім. schröuwel “чорт”, д. -ісл. skögarmaðr “людина-вигнанець, що живе у лісі”, англ. scrag “живий скелет, кощій”), назвами нечистот (пор. лат., гр. skōria “гній”, гр. σκω˜ρ, σκατός “нечистоти, фекалії”; д. -ісл. skarn, д. -герм. scearn, д. -фриз. skern те саме; авест. sairya- “гній”, сер. -ір. sargōn, н. -ір. sargin те саме; латв. sàrńi “шлаки, нечистоти”, рос. сор, скверна, від і. -є. skˆer- “опорожнюватися; лайно”), назвами сексуального життя (лат. crīso, -āre “викручуватися, звиватися під час любовних утіх”). У деяких індоєвропейських мовах виявляється також тенденція передавати значення каліцтва, потворності, кульгавості за допомогою ідеї кривого, вигнутого: пор. словен. krúliti “зіпсувати, покалічити”, krúljav “паралізований, кульгавий”, чес. krùljav “скалічений, спотворений, кульгавий”, пол. kulawy “чорт”.

Розвиток значень за метонімічним принципом відзначено для д. -ісл. hrīs “кущ; чагарник; прутик”, д. -в. -нім. hrīs “хмиз, чагарник (вигнуті гілки) ”, норв. сер. risla “кущ; гілка; верхівка дерева; колос; волоть”, сер. -англ. risp “стебло крученої рослини; вусики крученої рослини”; метонімічний зв’язок між значеннями “жеребок” та “наділ землі” (те, що дісталося внаслідок жеребкування) засвідчений для гот. hlauts “жеребок; спадщина”, англ. -сакс. hlōt “жеребок; успадковані чи наділені права або власність”, д. -ісл. hlutr “жеребок; частка; річ”, нід. lot, суч. англ. lot, суч. нім. Los “жеребок; доля; наділ землі”.

Назви підвищень, пагорбів, схилів (гр. κλĩτος, κλίτος “пагорб”, гот. hlainē “пагорб”, норв. kryl “горб, підвищення”, рос. уклон) пов’язані внаслідок метафоричних та метонімічних транспозицій із назвами дій вигинання, що генетично зводяться до кореневого архетипу (S) KER (T) -. На зв’язок гідронімічних, топонімічних назв з ідеєю кривизни вказують великі групи ономастичної лексики, утвореної від індоєвропейських кореневих інваріантів з кореневим архетипом (S) KER (T) - “гнути, кривити; вертіти, обертати”, пор. укр. Ка´рча – гідронім, болг. кривýл “вигин, поворот ріки”, укр. Шкорóда – гелонім, блр. Скарадá – мікротопонім, укр. Скóрінь – назва озера. Згідно з уявленнями давніх індоєвропейців, поняття пагорба, гори пов’язувалося з ознакою випуклості, округлості, поняття річки асоціювалося з ознакою звивистості. Це сприяло метонімічному закріпленню ідеї кривизни, випуклості у власних та загальних назвах географічних реалій, які відбивали особливості конфігурації елементів рельєфу.

У роботі також аналізуються випадки звуження і розширення значень аналізованих лексем (лат. sēcrētum “потайне місце, схованка”, також “таємниця, секрет”), розвитку абстрактних значень на основі конкретних (пор. сер. -в. -нім. krangel “лихо, ускладнення”, для якого встановлюється також значення “коло, круг”). Детальний аналіз процесів розвитку нейтральних, меліоративних та пейоративних значень дає можливість констатувати той факт, що термінологія традиційної індоєвропейської культури, пов’язана з діями виття, згинання тощо, відзначається яскравою різноманітністю значень, що відбиває смислову амбівалентність дій цього типу: з одного боку, спостерігається розвиток значень на позначення негативних сил у природі (кашуб. krąck, krącëšk “чорт; вихор”), з іншого – на основі значення непрямого руху розвивається лексика з позитивною символікою, що стосується зародження нового життя, примноження духовних і матеріальних благ (авест. gar∂wa- “утроба матері, зародок”, гот. kil-þei “материнська утроба”, лат. galba “утроба матері”, псл. žrĕbę “лошеня”, вірм. kоriun “звірятко; маля”).

У висновках підсумовуються головні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження.

Кожна індоєвропейська коренева морфема в діахронії становить цілу серію послідовних репрезентацій, які варіюються залежно від лінгвохронологічних та лінгвогеографічних факторів. Відношення між ретроспективним образом кореневої морфеми та її мовленнєвими реалізаціями визначається ієрархічним підпорядкуванням термінологічного ряду “індоєвропейський кореневий варіант”, “індоєвропейський кореневий інваріант”, “індоєвропейський кореневий архетип”. Виділення індоєвропейського кореневого архетипу як узагальненого виразу низки споріднених кореневих морфем сприяє залученню до комплексного етимологічного аналізу великої кількості гнізд похідних від кореневих варіантів, що є засобом підвищення ефективності компаративних досліджень.

Історичний ізоморфізм кореневих морфем, репрезентованих архетипом (S) KER (T) -, пояснюється