Іспанський поетичний текст другої половини ХХ століття в лінгвокогнітивному висвітленні

Іспанський поетичний текст репрезентує стратегії формування естетичного простору іспанської поезії другої половини ХХ століття, що базуються на виявленні особливостей аналогового, наративного і конструктивно-творчого мапування як проекції структур знання у поетичному тексті.

Іспанський поетичний текст виступає репрезентацією образу реальності на рівні концептів, художньо-поетичних і художньо-національних образів, що є естетичним надбанням національно-культурної картини світу Іспанії другої половини ХХ століття, виявом когнітивно-креативної діяльності поета і його суб’єктивного досвіду, розкриття яких уможливлюється за допомогою мовних засобів.

Механізм інтерпретації іспанського поетичного тексту є когнітивною діяльністю щодо визначення смислу поетичних форм, що включає жанрову ідентифікацію, проведення фреймового аналізу та співвіднесення концептуальних структур поетичного тексту з когнітивними схемами і схематами читача.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел, списку довідкової літератури та списку джерел ілюстративного матеріалу. Обсяг тексту дисертації – 170 сторінок, загальний обсяг роботи – 203 сторінки. Список використаних джерел нараховує 290 праць, з них 84 – зарубіжні. Список джерел ілюстративного матеріалу включає 65 позицій. До тексту дисертації включено 3 додатки.

 

 

У вступі обґрунтовано доцільність проведення дослідження, актуальність обраної теми, визначено наукову новизну, сформульовано мету, завдання й основні положення, винесені на захист, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, викладено теоретичне та практичне значення його результатів.

У першому розділі “Поетичний текст як цілісна система лінгвоментальної діяльності людини” подано теоретичні положення, на які спирається дослідження, визначено базові орієнтири вивчення поетичного тексту в межах лінгвокогнітивної парадигми, проаналізовано його місце в системі різновидів текстів, схарактеризовано умови формування мовної індивідуальності поетів Іспанії й іспанського поетичного тексту другої половини ХХ століття.

Іспанський поетичний текст другої половини ХХ століття є відображенням засад і поглядів нового стилю у мистецтві, що характеризує особливий спосіб світовідчуття людини зі складним і суперечливим баченням реалій дійсності як хаотичного простору життя й культури. Мовні індивідуальності іспанських поетів цієї доби, їхні лінгвальні картини світу оформлюються під впливом суспільно-політичних та культурно-історичних чинників, притаманних іспанській культурі та поезії, зокрема, традицій поетичного мовлення, індивідуально-психологічних особливостей та ідейно-художнього спрямування особистості митців. Поети другої половини ХХ століття – це покоління постмодерну, яке є в своїй сумі апокаліптичним з такими принципами, як свобода творчості й особистості; здебільшого не віддзеркалення, а вербальне створення духовно-інтенційної реальності, в якій “світ постає як текст”; повернення до найпервісніших елементів міфологічної свідомості; семантична прихованість, герметичність, що розрахована на дух співтворчості митця-автора та реципієнта-читача; аполітичність (Т.А.Єщенко). Ці чинники накладають виразний відбиток на зміст і мовну форму іспанських поетичних текстів другої половини ХХ століття.

Розглядаючи поетичний текст як змістову антропоегоцентричну комунікативно-прагматичну суб’єктивно-об’єктивну категорію широкого семантичного обсягу, що охоплює когнітивні, експресивно-емоційні й оцінно-аксіологічні складники (І.В.Смущинська), ми пропонуємо таку схему процесів його породження, функціонування та інтерпретації:

Образ навколишнього світу моделюється розумовою діяльністю поета, який, спираючись на глобальну модель світу, будує власну поетичну модель, що є відбиттям його внутрішнього стану та власної інтеріоризованої моделі світу. Формування задуму і виокремлення інтенціональності у свідомості митця пов’язує його з вибором фактів і подій навколишньої дійсності, знання про які відбиваються в тексті як індивідуально-авторська картина світу. Ця картина світу забарвлена інтенцією поета і кодується ресурсами мовної системи – тими мовними засобами, що передають його творчий задум. Використовуючи вхідні дані, автор створює текст, звернений до читача. Презентуючи останньому інформацію, поет одночасно відтворює світ і свої переживання через вибудову кодів естетичного впливу. Читач, інтерпретуючи поетичний текст, прагне зрозуміти, осягнути задум автора й уявити авторську картину світу через застосування інтерпретаційних фреймів. Вони дозволяють читачеві здійснити аналіз матеріального втілення авторської думки, “увійти” у свідомість поета, зчитати елементи його ментального простору та проникнути у джерело думки – емоції. Ця співтворчість, емоційне співзвуччя автора і читача, яке дарує радість і до якого вони прагнуть, визначається як діалогічна гармонізація.

Іспанський поет другої половини ХХ століття орієнтований на комунікативний контакт з читачем, який володіє або щонайменше ознайомлений з універсальним, конкретно-національним і культурно-поетичним кодами. Послідовність символів цих кодів і є процесом поетичного мовотворення. Найповніше іспанський поетичний текст розкривається через категорії дискретності, інформативної насиченості, самодостатності, неперервності поетичної структури, сигнальності, несиметричності, антропоцентричності, звуко-когнітивного синкретизму, неоднозначності, емотивності, інтерсеміотичності, естетичної системності, референціальності, інтерпретованості, інтерактивності. Ці категорії визначають закони жанру іспанського поетичного тексту, його психологічну побудову. Для другої половини ХХ століття такими законами є невизначеність (принципова неточність поетичних повідомлень та схильність до двозначностей), відкритість, незавершеність, фрагментарність, розмивання меж тексту, контекстуальність, руйнування зцентрованої структури, саморефлексія, використання прийому гри у роботі з концептами, ускладнення стилю, розмаїття тематики і точок зору, не притаманних поезії, звернення до полілогу, фігуральна мова, малий наратив, інтерактивне напруження при інтерпретації (І.Гассан).

Іспанський поетичний текст другої половини ХХ століття є складним семантичним знаком, який поєднує в собі мисленнєву і мовну субстанції, опосередковані свідомістю суб’єктів творення тексту. З цього погляду поетичний текст є суто антропоцентричним і розкриває два способи пізнання дійсності поетом: логічний, результатом якого стає відображення концептуальної картини світу митця шляхом створення індивідуально-авторської