Комплексний системний порівняльно-правовий аналіз кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за зґвалтування

 

 

 

Найбільш небезпечний статевий злочин – зґвалтування – статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи[5].

Відповідно до положень чинного Кримінального кодексу України зґвалтування поділяється на гетеросексуальне й гомосексуальне, до того ж статевий акт може бути вагінальним, оральним й анальним (ізольовано або в сполученні). Розрізняють також індивідуальне й групове, інцестове й садистичне зґвалтування. Для кваліфікації зґвалтування за ст. 152 КК України нас цікавить саме «коїтус», який ототожнюється з вагінальним статевим контактом.

Зґвалтування – найбільш часто скоюваний статевий злочин. За даними Б. Л. Гульмана, воно становить 73 ± 5% усіх сексуальних злочинів [18, 48]. Хоча наразі цей відсоток доходить до позначки 90%.

Об’єктом злочину традиційно в кримінальному праві визнається те, на що посягає особа, яка вчиняє протиправне діяння, і чому може або завдає шкоди.

Об'єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла особа не досягла статевої зрілості – її статева недоторканість [42, 473].

Статева свобода – це право особи, яка досягла шлюбного віку, на сексуальне самовизначення, тобто її реальна можливість вступати в добровільне сексуальне спілкування з обраним партнером у будь-який час і в будь-якій сексуально прийнятній формі за умови, що вона не суперечить нормативно-правовим приписам щодо охорони особи та громадського порядку.

Статева недоторканість – це встановлений законодавством України про кримінальну відповідальність імунітет дітей та психічно хворих осіб, які внаслідок малоліття або хворобливого психічного стану не усвідомлюють характер статевих відносин, їх соціальне значення та природні наслідки, щодо неприпустимості сексуального спілкування з ними [35].

Важливо те, що при кваліфікації злочину за ст. 152 КК України не має значення, який спосіб життя вела потерпіла, у яких родинних зв’язках вона була з винною особою, чи передували насильницькому статевому акті добровільні статеві зносини, тощо, але це повинно бути враховано при обранні конкретного заходу кримінально-правового впливу.

Аналізуючи диспозиції ст. 152 КК України приходимо до висновку, що потерпілим може бути особа жіночої та чоловічої статі. У першому випадку безпосереднім, фізичним виконавцем злочину повинен бути чоловік, а потерпілою – жінка, у другому, навпаки, виконавець – жінка, а потерпілий – чоловік. Співвиконавцем може бути будь-яка особа.

Хоча чинним Пленум передбачає, що потерпілим може бути особа чоловічої статі, але це питання й досі є спірним на доктринальному рівні. Ні в одному з коментарів, підручників, навчальних посібників України не характеризується специфіка способів зґвалтування особи чоловічої статі. В. М. Куц, О. Ю. Дишлєвой з медико-правової точки зору заперечують можливість зґвалтування особи чоловічої статі:, …принцип рівності різних статей в плані можливості здійснення з ними зґвалтування, закріплена у ст. 152 КК, з медичної і юридичної позицій є некоректною, оскільки допускає шаблонне ототожнення насильницької сексуальної поведінки чоловіка та жінки, ігноруючи при цьому статеві відмінності, закладені природою і виражені у принципі доповнення чоловічого і жіночого начал. Ця теза не виключає можливості насильницького посягання жінки на статеву свободу чоловіка, але воно, посягання, з юридичного боку, повинно розцінюватись як насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, а не зґвалтування. Отже, ідею криміналізації зґвалтування особи чоловічої статі, реалізовану у КК України 2001 року, слід визнати хибною та вжити заходів щодо виправлення цієї помилки, [25, 53-61].

В. М. Куц, О. Ю. Дишлєвой висловили такі основні аргументи на користь своєї позиції: 1) застосування насильства до чоловіка з метою його зґвалтування гальмує ерекцію статевого члена; 2) доведення статевого члена до стану, придатного для введення в піхву, шляхом здавлювання, нав'язування статевого збудження чи за допомогою хімічних засобів не є еквівалентом ерекції, є неприроднім, і спотворює чоловічу сексуальність; 3) зґвалтування суперечить природі жіночої сексуальності. Погодитися з наведеними аргументами важко, оскільки вони сформовані на позиціях психології, сексології та оперують поняттями «природність», «нормальність», «сексуальна природа», що є некоректним для кримінального права через неоднозначність та широту трактування вказаних термінів. Але поряд з цим світова та вітчизняні практики свідчать про протилежне адже існує можливість нав'язування статевого збудження чоловікові та вчинення з ним статевого проникнення. Деякі вчені пропонують не брати до уваги, під час кваліфікації злочину за ст. 152 КК України, була ерекція потерпілого дійсно результатом статевого збудження, чи була вона викликана певними діями винної, даванням збуджуючих чи одурманюючих речовин, не повинно впливати на визнання факту зґвалтування. Основне в даному випадку – встановити, що потерпіла особа не бажала таких статевих зносин (чинила опір, була залякана, перебувала у безпорадному стані) [26].

Основний склад зґвалтування (ч. 1 ст. 152 КК України) – формальний. Частини 2, 3 ст. 152 КК України також не передбачають наслідки як обов'язкову ознаку злочину. Особливо кваліфікований склад злочину, передбачений ч. 4 ст. 152 КК України, крім встановлення підвищеної відповідальності за зґвалтування малолітньої чи малолітнього, містить таку особливо кваліфікуючу ознаку, як настання особливо тяжких наслідків зґвалтування. Остання обставина перетворює даний склад (лише ч. 4 ст. 152) у формально-матеріальний.

Особливістю об’єктивної сторони зґвалтування є те, що діяння вчиняється винною особою лише у формі дії