Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

О.  Є.  Амосов небезпідставно зауважує, що саме законодавство про психіатричну допомогу наштовхує на думку, що відповідні дії може вчинити лише спеціальний суб’єкт, який наділений правом прийняти досудове рішення про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу. У цьому разі мається на увазі лікар-психіатр, який діє як одноосібно, так і в складі комісії лікарів-психіатрів. всі інші особи, котрі ініціювали процес госпіталізації особи, іншим чином сприяли її госпіталізації, не «поміщають особу в психіатричний стаціонар», а лише сприяють її поміщенню у вказаний заклад. тому їхні дії слід кваліфікувати як співучасть в розглядуваному злочині [94, c. 119].

Особи, які виконують управлінські функції в психіатричних закладах (завідувачі відділень, головні лікарі та їх заступники тощо), і використовують своє службове становище для вчинення злочину (наприклад, шляхом надання вказівок безпосереднім виконавцям злочину) не поміщають в психіатричний заклад завідомо психічно здорову особу, вони лише сприяють вчиненню злочину порадами, вказівками та іншим чином, тобто виконують ролі співучасників злочину – організаторів, підбурювачів чи пособників. Адже відповідно до ст.  ст. 14, 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» прийняти досудове рішення про госпіталізацію може лише лікар-психіатр (одноособово чи в складі комісії лікарів-психіатрів), то тільки лікар-психіатр, який діє як медик, а не як службовець, може виступати в якості суб’єкта злочину, здатного безпосередньо виконати об’єктивну сторону складу даного злочину. А, отже, складно не солідаризуватися з О.  Є.  Амосовим у тому, що «особа, яка виконує управлінські функції в психіатричних стаціонарах, може бути виконавцем даного злочину, але лише як лікар-психіатр, який розглядається у відриві від займаної ним посади» [94, c. 124].

Ще один аргумент на користь того, що суб’єктом аналізованого діяння є лікар-психіатр наводить А. В. Андрушко [32, c. 163]. На думку цього автора, саме про це вказують санкції ст. 151 КК України, в яких передбачено, зокрема, покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Одним з найбільш яскравих та резонансних прикладів є справа «Акопян проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 5 червня 2014 р.). Згідно із матеріалами справи 17 грудня 1994 р. заявницю було госпіталізовано до Харківської обласної психіатричної лікарні № 1, оскільки, згідно з історією хвороби, вона перебувала у реактивному стані та виявляла ознаки психічного розладу.

У період із січня 1995 р. до листопада 1997 р. заявниця неодноразово клопотала про виписку із психіатричної лікарні та подавала скарги на примусове тримання у психіатричному закладі, але безуспішно.

7 листопада 1997 р. заявниця втекла із психіатричної лікарні.

Наступного місяця того ж року за клопотанням заявниці її було госпіталізовано до Харківської міської клінічної психіатричної лікарні для стаціонарного психіатричного обстеження, після чого її було виписано з висновком, що вона є психічно здоровою.

На підставі скарги, поданої заявницею, 17 лютого 1998 р. прокуратурою Харківської області було порушено кримінальну справу щодо її лікаря за підозрою у незаконному поміщенні заявниці до психіатричної лікарні. Провадження у справі тривало до 13 травня 2008 р.

3 червня 2005 р. за клопотанням лікаря Харківський районний суд Харківської області закрив кримінальну справу у зв’язку із закінченням строку давності. І апеляційний суд Харківської області, і Верховний Суд України залишили це рішення без змін.

У 1999 р. заявницю було визнано цивільним позивачем у кримінальному провадженні. Крім того, у 2006 р. вона подала окремий цивільний позов до лікаря та психіатричної лікарні, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованої госпіталізації. Суд, розглянувши цивільний позов, присудив заявниці компенсацію, зазначивши, що при визначенні її суми він врахував тривалість необґрунтованого тримання заявниці у психіатричній лікарні, характер та ступінь фізичних і моральних страждань, вимушені зміни способу її життя та обмеження її громадянських прав на вільну організацію свого життя і на те, щоб дбати про власне здоров’я.

До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявниця скаржилася за ст. ст. 3, 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що тривале тримання її у психіатричній лікарні було свавільним та впродовж усього періоду перебування у психіатричній лікарні не було проведено ефективного перегляду стану її психічного здоров’я, що її тримання у психіатричній лікарні супроводжувалося примусовим лікуванням, завдало їй тяжких страждань та шкоди приватному і сімейному життю, на тривалість національного провадження та на відсутність можливості ефективно оскаржити своє примусове лікування.

Розглянувши скарги заявниці стосовно тримання її у психіатричній лікарні у період із 17 грудня 1994 р. до 7 листопада 1997 р., Європейський суд зазначив, що оскільки Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 р., під юрисдикцію Європейського суду підпадає проміжок часу з 11 вересня 1997 до 7 листопада 1997 р. Проте для того, аби в цілому оцінити оскаржувані контекст і ситуацію, Європейський суд врахував відповідні факти, що передували даті, у яку Конвенція набрала чинності для України.

Крім того, Європейський суд вирішив розглядати випадок заявниці за підпунктом «е» п. 1 ст. 5 Конвенції, який в якості винятку передбачає затримання «психічнохворих» та встановив, тримання заявниці протягом відповідного строку у психіатричній лікарні без