Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

Предмет:

Кримінальне право

Тип роботи:

Дипломна робота

К-сть сторінок:

106

Мова:

Українська

Оцінка:

наявності психіатричного захворювання, відсутність якого було доведено експертною комісією під час провадження на національному рівні, не відповідало вимогам цього положення. Європейський суд дійшов також висновку, що невиправдане позбавлення заявниці свободи на той час стало можливим внаслідок відсутності справедливих та належних превентивних засобів захисту, які могли б забезпечити заявниці адекватний юридичний захист від свавілля та покласти край триваючому становищу заявниці. Засоби ж захисту, які мали забезпечити заявниці відповідне відшкодування, виявились у справі заявниці неефективними, оскільки національні провадження тривали надмірно довго. У зв’язку з цим Європейський суд констатував у цій справі порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

Європейський суд дійшов висновку, що не було порушення ст. 3 Конвенції, оскільки заявниця не конкретизувала свої скарги з цього приводу.

Примусова госпіталізація та лікування заявниці у період, що розглядався, і, як результат, відсутність можливості спілкуватись з дітьми було підставою для Європейського суду констатувати порушення ст. 8 Конвенції у зв’язку із втручанням у її приватне та сімейне життя.

Скарги заявниці за ст. ст. 6 та 13 Конвенції Європейський суд визнав прийнятними, оскільки вони тісно пов’язані зі скаргами, що розглядалися за ст. ст. 3, 5 і 8 Конвенції, і постановив, що за цими скаргами окремо питань не виникає і відповідно немає потреби розглядати їх окремо.

Заявниця подала низку інших скарг за Конвенцією щодо порушення її прав. Розглянувши ці скарги Суд відхилив їх як явно необґрунтовані.

За вказаних підстав суд одноголосно:

1. Долучає до суті справи заперечення Уряду щодо наявності у заявниці статусу потерпілої та щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту і відхиляє ці заперечення після розгляду по суті;

2. Оголошує скарги за статтями 3, 5, 6, 8, 13 Конвенції, що стосуються періоду з 11 вересня до 7 листопада 1997 року, прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;

4. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції;

5. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

6. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 6 Конвенції;

7. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;

8. Постановляє, що: (a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявниці 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, які можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; (b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

9. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції» [95].

Таким чином, поважні судові органи України повинні враховувати практику та рекомендації Європейського суду з прав людини для правильного вирішення справ.

Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є поміщення у психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи, що спричинило тяжкі наслідки.

Поняттям тяжкі наслідки у ч. 2 ст. 151 КК України охоплюються самопокалічення особи, внаслідок якого їй були спричинені середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження, її вбивство через необережність, спричинення їй великої матеріальної шкоди тощо.

Незаконне поміщення в психіатричний заклад і подальше утримання людини у ньому можна розглядати як форму жорстокого поводження. Тому за відповідних обставин ці дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 127 і 151 КК України, а в разі самогубства або замаху на самогубство потерпілого внаслідок цих дій – за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 120, ч. ч. 1 чи 2 ст. 127 і ч. 2 ст. 151 КК України.

2.2. Санкції за злочини проти волі, честі та гідності повнолітньої особи

Призначення покарання особі, винній у вчиненні злочину, є найважливішим моментом кримінального судочинства [96, с. 118]. Взагалі покарання позбавляє злочинця певних благ, що йому належать, і виражає негативну оцінку його діянь від імені держави. Застосування покарання є завершальним етапом процесу обрання судом при винесенні обвинувального вироку конкретного виду, міри кримінально-правового впливу на особу, визнану винною у вчиненні злочину, тобто передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння, вчиненого умисно або з необережності. Призначена міра покарання може досягнути мети покарання – виправити і перевиховати засудженого, здійснити превентивний вплив як на засудженого, так і на інших осіб лише у випадку співрозмірності покарання вчиненому і його справедливості.

Відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засуджених (ч. 1 ст. 50 КК України). У ч. 2 ст. 50 щойно згаданого кодифікованого акту йдеться про мету покарання, яка включає в себе не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Але, за своєю сутністю покарання є