Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

 

Спершу, констатуємо, що в 1991 році Верховною Радою України була ратифікована Конвенція ООН про права дитини, в якій знайшла своє відображення правова регламентація заходів щодо захисту прав дітей. Уперше в міжнародному акті були сформульовані основні уявлення сучасного людства про місце дитини в суспільстві. Основним принципом ратифікованої Конвенції є те, що дитина в силу її фізичної і розумової незрілості потребує спеціального захисту. Згідно із ст. 4 Конвенції ООН про права дитини держава зобов’язана вжити усіх необхідних правових та інших заходів щодо забезпечення цих прав [112].

Зазначимо, що закон визначає одне з основних понять сімейного права – термін «дитина». Згідно із ч. 1 ст. 6 СК України дитиною вважається особа до досягнення нею повноліття, тобто 18 років [113]. Такий підхід відповідає загальним міжнародним нормам. Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) також застосовується до дітей, які не досягли 18 років [114].

У цивільному законодавстві особи до 18 років зазвичай не називаються дітьми (за виключенням небагатьох випадків, наприклад, ч. 2 ст. 25, ст. ст. 1183, 1241, 1261 ЦК України [115]. Це поняття використовує здебільшого в СК України. Водночас до осіб віком до 18 років у цивільному законодавстві не застосовується традиційна узагальнююча назва «неповнолітні». Це надає певних складнощів у застосуванні цих термінів. Сімейно-правовому поняттю «діти» в цивільному законодавстві дорівнює ускладнене визначення – «особи, які не досягли 18 років», а терміну «дитина» – «особа віком до 18 років».

У чинному цивільному та сімейному законодавстві особи віком до 18 років вперше термінологічно поділяються на дві категорії: малолітні (до 14 років) та неповнолітні (від 14 до 18 років). Таким чином, традиційний термін «неповнолітні» розповсюджується сьогодні лише на певну категорію осіб до 18 років, а саме: від 14 до 18 років.

Принагідно зазначимо, що незалежно від того, що законодавець включив ст. ст. 148, 150, 150-1 КК України до розділу III «Злочини проти волі, честі та гідності особи», протягом тривалого часу науковці пропонують виокремити розділ у КК України, присвячений злочинам проти сім’ї. Так, О. І. Белова пропонує виокремити із різних розділів Особливої частини КК України норми, що передбачають відповідальність за злочини проти сім’ї та неповнолітніх, зокрема: злісне невиконання обов’язків з догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166) ; підміна дитини (ст. 148) ; розголошення таємниці усиновлення (ст. 168) ; незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169) ; ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164) ; ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК) ; зловживання опікунськими правами (ст. 167) ; неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137) ; експлуатація дітей (ст. 150) ; втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304) ; спонукання неповнолітніх до застосування допінгу (ст. 323) ; схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324) ; статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155) ; розбещення неповнолітніх (ст. 156), об’єднавши їх в єдиний розділ «Злочини проти сім’ї та неповнолітніх» та розташувавши його після розділу «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»[116, с. 18]. Cюди також, слідуючи логіці, авторка віднесла б використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом.

На думку Д. П. Євтеєвої, у необхідності виділення самостійного розділу, присвяченого злочинам у сфері сім’ї, опіки, піклування та нормального розвитку дітей, не виникає сумнівів. Система розділів Особливої частини КК відображає ті суспільні відносини, охорону яких законодавець вважає пріоритетною; виділення ж сім’ї та неповнолітніх як об’єкта посиленої охорони разом з іншими заходами, що вживає держава, вбачається, має підвищити авторитет сімейних цінностей у суспільстві й позитивно вплинути на його подальший розвиток. Далі авторка зауважує, що Україна разом з Естонією залишилися єдиними державами серед країн колишнього СРСР, де немає спеціального розділу (глави), присвяченого зазначеним злочинам. Тоді як такі розділи мають місце і в низці інших зарубіжних КК, наприклад, Австрії, Аргентини, Бельгії, Болгарії, Данії, Іспанії, Норвегії, Польщі, Сан-Марино, Сербії, ФРН, Швейцарії, Швеції та ін. Крім того, вчена наголошує на тому, що сімейні, опікунські відносини та відносини у сфері нормального розвитку дітей є взаємопов’язаними. Останні складають ядро перших. Негативне середовище в сім’ї позначається на нормальному розвитку неповнолітніх і, навпаки, порушення у розвитку неповнолітніх уражає сімейний уклад. З огляду на це, за її переконанням, необхідно згрупувати в єдиному розділі норми, передбачені ст. ст. 164-169 КК України, та норми з інших розділів КК України, що передбачають відповідальність за злочини проти нормального розвитку дітей. За словами дослідниці, необхідно погодитися з тими авторами, які пропонують використати при цьому критерій подібності основних безпосередніх об’єктів. Тому потрібно відібрати злочини, де відносини у сфері сім’ї, опіки, піклування та нормального розвитку дітей є основними безпосередніми об’єктами та шкода яким