Курс лекцій для студентів неекологічних спеціальностей

Економічний механізм управління природоохоронною діяльністю має ряд інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств та окремих працівників.

Лімітування природокористування – коли діяльність підприємства регулюється не нормативами, а індивідуальними лімітами.

Довгий час в колишньому Радянському Союзі, до якого входила і Україна до 1992 р., природокористування було безкоштовним. Підприємства використовували природні ресурси і забруднювали довкілля безкоштовно. Це породжувало нераціональне природокористування. На початку 90-х років ХХ століття в нашій країні запроваджено платність природокористування, що передбачає плату за всі природні ресурси, за забруднення довкілля, за зберігання в ньому відходів виробництва та за інші впливи на природу. При цьому плата за понадлімітне використання природних ресурсів та понаднормове забруднення в декілька разів перевищує плату за використання та забруднення в межах наданих лімітів.

Важливим методом економічного стимулювання є фінансування чітко визначених природоохоронних заходів. Воно може бути за рахунок державного бюджету, власних коштів підприємства, різних екологічних фондів.

Дієвим економічним методом управління може бути матеріальне стимулювання. До таких заохочувальних заходів належать:

• встановлення податкових пільг;
• звільнення від оподаткування екологічних фондів та природоохоронного майна;
• пільгове кредитування підприємств, котрі ефективно здійснюють охорону довкілля;
• спеціальне додаткове оподаткування екологічно шкідливої продукції, екологічно небезпечних технологій.

При використанні міжнародних ресурсів особливо важливим є наявність та дотримання міжнародних домовленостей. Спільне використання міжнародних ресурсів повинно базуватися на співробітництві, а не на протиборстві. Найбільші проблеми виникають при сумісному використанні рибних запасів та мігруючих тварин і птахів. Часто виникають конфлікти, викликані браконьєрством, в так званих економічних зонах тих чи інших країн.

Не менш важливою проблемою, що вимагає міжнародного співробітництва та відповідних домовленостей, є забруднення, котрих зазнають всі міжнародні та міжнаціональні ресурси.

Проблема гармонізації відносин суспільства і природи набула глобального значення. Виникла необхідність розробки ефективних міжнародних механізмів, які забезпечували б розумне використання ресурсів планети, їхню охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги. Рішення усіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва на основі двосторонніх та багатосторонніх угод.

Українська держава з перших днів незалежності бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм. Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього середовища займає важливе місце в міжнародній політиці України. Українські вчені підтримують ділові стосунки зі своїми колегами з Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Болгарії та інших країн. Спільними силами ведуться дослідження екосистем Карпат, Полісся, Чорного моря, розробляються заходи щодо збереження рекреаційних ресурсів, рідкісної флори і фауни.

Ідею охорони природи висловив вперше Ж. Ж. Руссо, а загальне визнання вона отримала після І-го Міжнародного з’їзду з охорони природи, який відбувся у 1913 році в Швейцарії. У 1980 р. була проголошена Всесвітня стратегія охорони природи та природних ресурсів. У 1982 р. ООН прийняла Світову хартію охорони природи, яка стала документом світового значення. Під охороною природи зараз розуміють систему наукових знань і практичних заходів до раціонального використання природних ресурсів, захисту природного середовища від антропогенного забруднення та збереження видів флори і фауни від знищення. Особливо актуальною стала охорона природи в кінці ХХ століття.

Стратегія охорони природи включає в себе:

• збереження біологічного різноманіття в природних біомах;
• вирощування рослин і розведення тварин в ботанічних садах і зоопарках;
• реінтродукцію рослин і тварин у місцях їх попереднього проживання;
• тривале збереження генетичної інформації у формі кріобанків.

Швидка антропогенна зміна навколишнього середовища призвела до необхідності збереження природних еталонів, які ще не зазнали впливів. Основи теорії еталонів заклав В. В. Докучаєв у книзі «Російський чорнозем». На основі цієї теорії сформувалася система створення заповідних територій різних рангів. Новим підходом в охороні природи стало створення так званих місць проживання видів, оскільки в багатьох випадках види вимирають від розорення їх місць проживання. Розробка теорії охорони природи привела до висновку, що території, що охороняються, мають бути досить великими, що на локальному рівні не можлива охорона місць проживання.

Природно-заповідна мережа України є основною ланкою біорізноманіття і ландшафтного різноманіття нашої країни. Показник кількості природно-заповідних територій нашої країни уже наближається до відповідного співвідношення в центральноєвропейських країнах.

Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» передбачає формування екологічної мережі як частини єдиної просторової системи території країн Європи з природним, або частково зміненим ландшафтом.

Значення природно-заповідних територій нині зростає у всьому світі. В 15 країнах Європейського Союзу прийнята програми «НАТУРА – 2000». Основними напрямами формування природоохоронної мережі цієї програми є охорона місцезнаходжень (екотопів) рідкісних рослин і тварин, рідкісних угруповань.

Одним із найбільш важливих завдань охорони природи є збереження біологічного різноманіття. Починається охорона біологічного різноманіття зі збереження генофонду живих організмів. Збереження має стосуватися усіх живих істот планети. Кількість їх видів точно не визначена і лежить між 5 і 80 мільйонами (залежно від різного трактування обсягу видів вірусів і бактерій).

На території