Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

 

Вступ

РОЗДІЛ I. Метафора як один із найпоширеніших способів функціонування лексем з переносним значенням

1.1 Сучасні провідні тенденції у вивченні метафори

1.2 Метафора як показник ідіостилю мовної особистості

Висновки до І розділу

РОЗДІЛ II Семантико-стилістичні типи метафор

2. Метафора-оживлення як спосіб семантико-стилістичної індивідуалізації світу у сучасній поезії

2.1 Антропоморфізація

2.2 Зооморфізація

2.3 Ботаноморфізація

2.4 Химероморфізація

Висновки до ІІ розділу

РОЗДІЛ IIІ Структурно-семантичний аналіз метафор у поезії сучасників

3.1 Метафора-іменник

3.2. Метафора-прикметник

3.3 Метафора-дієслово

Висновки до ІІІ розділу

РОЗДІЛ IV Охорона праці

4.1 Права працівників при укладанні трудових договорів щодо охорони праці

4.2 Засоби індивідуального захисту

4.3 Санітарно-гігієнічні вимоги до умов праці в кабінетах української мови та літератури

Список використаних джерел

Висновки

Список використаних джерел

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

 

 

Вивчення метафори у функціональній ролі показника ідіостилю письменника, поетичного угрупування, мистецького стилю чи літературного покоління в цілому належить до числа дискусійних питань сучасної лінгвістики, цим і зумовлена актуальність нашого дослідження.

Поетична метафора у сучасній поезії – неординарне явище в контексті українського монокультурного дискурсу, що не отримало належної оцінки й поглибленого опрацювання в мовознавчій науці. Мистецький стиль кінця XXст. формувався в умовах офіційного розпаду радянської системи, зміни художньої свідомості в умовах відходу в минуле естетики соцреалізму. Мовна ситуація посттоталітарної епохи характеризувалася віддаленням літературної мови від розмовної стихії, що призвело до своєрідної «інфляції» слова. Так звана монокультурна революція, вищевказаного періоду, була спричинена тим, що елементи лексики обмеженого функціонування (просторіччя, діалектизми, жаргонізми тощо) набули ідентичного статусу й значення з нормативними одиницями мови, увійшли до складу наскрізних художньо-образних парадигм української поезії. Метафоричний текст кінця XXст. опинився в епіцентрі лінгвоісторичного процесу утворення нової літературної мови. Саме часова проекція мовлення досліджуваного періоду в модусі історико-лінгвальних змін дозволяє відслідкувати, як стиль кінцяXXст. позначився на мовотворчості поетів, їх індивідуальних пошуках і способах самовираження. Останнє зумовлює динаміку і видозміну в корпусі художніх зображувальних засобів віршованого мовлення кінця XX – початку XXIст., української поетики загалом.

Отже, нагального вивчення потребує проблема зрушень у мовно-естетичних нормах. Невирішеним залишається й питання поетичної інтерпретації сучасниками культурно-мовного надбання в контексті своєї епохи, узгодження норм образного відтворення дійсності з власним світобаченням і світовідчуттям, адже метафоричні вислови не тільки репрезентують художньо-образні смисли, а й функціонують як посередники між життєвим досвідом конкретного індивіда і національними нормами поетичного моделювання світу.

Джерелом фактичного матеріалу послугувала укладена картотека метафор (близько 2000 одиниць) українських поетів-сучасників (11 авторів).

Мета дипломної роботи – цілісне, системне дослідження метафори та її функціонування в ідіостилі поетів-сучасників.

Досягнення сформульованої мети здійснено шляхом розв'язання таких завдань:

•характеристика художньої мови як основного середовища існування і розвитку метафор;

•з'ясування стану дослідження метафори в сучасному мовознавстві;

•уточнення й поглиблення термінологічних понять;

•виявлення й систематизування основних семантичних типів метафор сучасної української поезії;

•виявлення й систематизація структурно-семантичних типів морфологічної метафори поетів;

•встановлення наскрізних художньо-образних парадигм та частотності метафоричних висловів за ключовими словами.

Методологічною основою дипломної роботи є праці відомих зарубіжних і вітчизняних літературознавців та мовознавців Олександра Опанасовича Потебні, Віталія Макаровича Русанівського, Світлани Яківни Єрмоленко, Віктора Володимировича Виноградова, Ніни Давидівни Арутюнової.

Методи дослідження. Для досягнення загальної мети та розв'язання поставлених завдань використано низку методів: описовий із прийомами наскрізного виписування та систематизація – для відбору та інтерпретації фактичного матеріалу; зіставлення – для аналізу, синтезу та узагальнення наукових теорій; лінгвістичного спостереження – для поділу мовних явищ на окремі групи на основі диференціації ознак через узагальнення, а також метод семантико-стилістичного аналізу – для розкриття значеннєвої та стилістичної своєрідності мовних засобів та закономірностей їхнього використання. З-поміж лінгвістичних – компонентний, семасіологічний, дистрибутивний, концептуальний методи, контекстного аналізу, елементи статичного аналізу.

Наукова новизна та нетрадиційність дипломного дослідження полягає в різнобічному вивченні метафоричних образів художнього мовлення сучасних українських поетів, одночасному поєднанні семасіологічного, когнітивного та стилістичного підходів, у виявленні семантико-структурних зрушень та новітніх тенденцій в поетичній мові.

Теоретична і практична цінність дипломного проекту визначається його актуальністю.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що одержані результати можуть сприяти розв'язанню одного з дискусійних питань сучасної лінгвістики, щодо вивчення метафори у функціональній ролі показника ідіостилю письменника чи літературного покоління вцілому.

Практична цінність визначається тим, що результати спостережень можуть бути використані при написанні методичних посібників з лексичної семантики та стилістики для студентів філологічних факультетів; на практичних заняттях у середніх навчальних закладах і в школах з поглибленим вивченням української мови; систематизація й опис виявлених парадигм можна представити у вигляді словника метафор.

Структура роботи: дипломне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та списку використаних джерел.

 

 

 

Мовно-художня практика – джерело розвитку літературної мови, основа становлення художньої норми. Художня література дає нам зразки постійного шліфування вислову. Під пером майстра