Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

Особливості слововживання ґрунтуються на виділенні процесів семантичної мотивації. Завдяки смисловій багатоаспектності слово має зв'язок з усім текстом твору, його трансформація зумовлена не тільки власними, внутрішніми процесами, а й вимогами, впливом вищих рівнів семантичної організації поетичного мовлення.

Впливова сила художнього слова, що часто прагне до новаторства і неповторності, базується також і на його образності і переносності [56, с. 137].

Індивідуальна мовотворчість письменника посідає особливе місце в загальній мовній практиці. Письменник – носій літературної мови, але він і найактивніший творець національної мови в тому розумінні, що глибоко відчуває найтонші порухи народного слова, що в особистісному відтворює багато разів пережите слово народу.

Письменник не тільки добрий знавець мови, він активний учасник її розвитку й оновлення. Спираючись на народну мову, її літературні традиції, майстер художнього слова відбиває в мовленні своє індивідуальне бачення світу [20, с. 29].

Проблема індивідуального стилю письменника пов'язана з виділенням того стилістичного ядра, тієї системи засобів вираження, яка незмінно присутня у творах цього автора [19, с. 91].

Слово, будучи відкритою мовною системою, постійно розвивається, набуває нових семантико-стилістичних якостей, все повніше виявляє можливості для відтворення думки і почуття людини. Найбільше творчих трансформацій зазнає слово в поетичній мові, орієнтованій на образність, експресію та емоційність уже самою своєю природою.

Поетичне слово – це більше, ніж звичайне слово, бо воно не лише інакомовно позначає об'єкт, а й моделює процес його пізнання і містить у собі інформацію про «емоційний стан поета, створюючи у підсумку порівняно широке значення за допомогою одиничного словесного образу» [19, с. 345].

Універсальна модель поетичного слова описується мовознавцями як слово, семантика якого породжується взаємодією різних принципів моделювання [39, с. 41].

Вчені виділяють кілька типів моделювання письменниками світу, серед яких особлива роль належить тропам, тобто вживанню слів у переносному, образному значенні. Звичайно, асоціативність та символічне значення поетичного слова теж пов'язані з образним слововживанням, а символ є навіть тропом, однак характеристика слова в системі поетичного тропа становить необхідний аспект аналізу його семантичної структури, розгляду значеннєвої місткості.

Одним з основних тропів є метафора, якою ознаки і властивості одного явища переносяться з метою глибшого розкриття сутності зображуваного на інше явище.

Метафора становить фундаментальну властивість мови. Завдяки метафорі мовець вичленовує себе з об'єктивного світу і виділяє співіснуючі з ним інші світи, створює цілісну картину світу [42, с. 229].

Метафора збагачує звичні людські уявлення про все, що оточує живу, конкретну людину. Збагачуючи ці уявлення, вона тим самим вивільняє дрімаючі в людині і невідомі їй сили і можливості.

Метафора дозволяє звільнити виражальні можливості мови як засобу відображення предметів і явищ, а також складних багатообразних і перехідних душевних станів людини, допомагаючи тим самим художнику слова подолати одвічне протиріччя між суб'єктивністю його думок і почуттів і об'єктивністю, заданістю стереотипністю мовленнєвих форм, в яких вони втілюються і набувають свого реального буття.

Найзвичніше метафори з'явилися ще в період первісної культури, коли людина сприймала всі предмети і явища навколишнього світу і себе в цьому світі образно, «міфологічно». Письменник, створюючи метафору, починає з порушення традиційної системи. За допомогою мовних засобів він передає своє метафоричне, бачення як навколишнього світу в цілому, так і окремих його явищ. В авторській метафорі слово зазнає розширеного значення, а потім знов повертається до мовної системи, збагачуючи її.

У метафорі немовби закладено генетичний код цілісності, що проявляється в неусвідомленому тяжінні до зближення, уподібнення, аналогії, єдності явищ, семантичних концептів, які на свідомому рівні не зіставляються. Метафорі властиві внутрішня активність, ігрове судження, поєднання непоєднуваного, парадоксальність, вміння виявляти схожість між зовні несхожими явищами, тобто здатність охоплювати приховану подібність, контрастність уявлень, «сенс у безглузді, лаконічність»[50, с. 31].

Метафора – атрибут художнього мовлення, де вона бере участь у творенні індивідуально-авторського бачення світу. Саме метафора є одним із найпоширеніших способів смислотворення на всіх значимих рівнях мовленнєвої структури – на лексичному, синтаксичному і морфемному.

Метафора виникає через глибинні особливості людського мислення. Вона виникає не тому, що потрібна, а тому що без неї неможливо обійтись, вона притаманна людському мисленню й мовленню.

В основі метафоризації лежить розпливчастість понять, якими оперує людина, відображаючи у своїй свідомості багатообразну поза мовленнєву діяльність, яка постійно змінюється.

Метафора робить абстрактне таким, що легше сприймається, тому невипадково один із магістральних шляхів метафоричного переносу – від конкретного – до абстрактного, від матеріального – до духовного. Однак можливі і зворотні напрями метафоричного розвитку значень. У цьому постійному перенесенні понять з однієї сфери в іншу не лише проявляється гнучкість людського розуму. Метафора є засобом формування параморфної моделі, яка дозволяє представити дану систему за допомогою системи, яка належить іншій сфері досвіду, де даний елемент представлений очевидніше [18, с. 10].