Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

 

 

Упродовж останніх десятиліть у світовій лінгвістиці загалом і в україністиці з'явилася численна кількість наукових студій, які зокрема демонструють неабиякий інтерес учених щодо метафоричного феномену.

Існуючі класифікації охоплюються семантичними і структурно-граматичними критеріями. Нині в лінгвостилістиці відома низка типологій метафор:

•за морфологічним виявом головного компонента метафори: іменникові, прикметникові, дієслівні (Л. Андрієнко, Г. Гасанова, І. Нечитайло та ін.) ;

•за структурою: прості (однокомпонентні), складні (багатокомпонентні)  (Н. Д. Арутюнова, Н. Варич, Є. Ільїна та ін.) ;

•за функцією: порівняння, протиставлення, загадка, номінація, базисна метафора, приписування властивостей, відкриття (Н. Д. Арутюнова, Г. Вежбицька, В. Петров) ;

•за належністю до систем мови і мовлення: узуальні (або стерті, мертві, згаслі, мовні), авторські (образні, оказіональні, мовленнєві)  (В. О. Вовк, В. Гак, В. Телія) ;

•за семантикою: метафора-оживлення: антропометафори (персоніфікація, прозопопея, уособлення), зоометафори, ботанометафори (або біометафори) ; метафори-опредмечування ознак; метафори-синестезії (сенсорні метафори)  (Т. А. Єщенко, О. О. Потебня, А. О. Ткаченко) ;

•за належністю головного компонента метафори до певної лексико-тематичної групи (О. Поцибіна, О. Яковенко) та ін.

На далі нашою метою є з'ясування семантико-стилістичних типів метафор в українському художньому мовленні.

Метафора – це, перш за все, явище семантичне, яке пов'язане з уживанням слів не в прямому, а в переносному значенні. За загальним змістом семантичних значень образних висловів вже в давнину виокремлювали три типи перенесень, згідно з якими класифікували метафори-оживлення, метафори-опредмечування та метафори-синестизії.

Метафора-оживлення – перенесення ознак з живого на неживе, з живого на живе:

Антропометафора (самотність човгає ногами, трамвай кричить, тополя молиться, ранок кашляє, самотність бреде, осінь оглядає, вагітна весна, застуджене проміння, зомліле небо, мовчазні троянди, сиві очі, скалічена смерть, знекровлений вірш, суглоби яблуні, руки дерев, чуб сонця, обличчя долі, кучері долі, руки надій, вени століття, борода часу, артерії небес, щоки вікон, коліна дерев, очі беріз, ніс снігу, кашель фортепіано, інфекції щастя, зморшки падолисту, цирози землі, рана сонця, епілепсія вітру, зима сміється на кутні; час хороший, якщо спить зубами до стіни; вітер стає навшпиньки, сонце ятріє з сорому).

Зоометафора (душа гніздиться, мрія літає, совість повертається з нетеплих країв, доля полетіла у вирій, спогади цвірінькають, крик виповзає, коні гніву, метелики пам'яті, павуки суму, кошеня самоти, папуга безсоння, крилата печаль, захеканий час, кудлатий вечір, дзьобатий місяць, каравани вод, табуни вишень, караван надій, мурашник міста).

Ботанометафора (день проростає, щастя квітує, сміх опадає, дерево чистоти, кипарис мовчань, мох пам'яті, дерево надій, квітка чекання, тюльпан ранку, листя часу, пелюстка мрії, горіх смутку, крона душі, вишнева зоря, калиновий рай, житнє слово, терновий сон, абрикосово-акацієвий горизонт, гербарій цілунків).

Химерометафора (Ну, а місто – як місто. // Пізню готує гостину… // Роззявляє беззубу пащу, хоч і левину. Позіхає. // Плює. Робить ставки. Входить в азарт).

Статус семантико-стилістичної категорії оживлення в поетично-образній системі української мови по різному визначається лінгвістами. На позначення цього різновиду метафори вживають кілька термінів -грецький «прозопопея», латинський «персоніфікація», український «уособлення», «втілення». Іноді персоніфікацію розглядають як різновид уособлення, або ж уособлення визначають «вужчим» від персоніфікації, хоч етимологічно це прямі відповідники: персона = особа. Крім того, про персоніфікацію (уособлення) йдеться і в тих випадках, коли ведуть мову про втілення в одній особі (персонажі) певних збірних чи типових рис, абстрактних категорій тощо, – і в таких випадках маємо справу вже не з метафорою як тропом, а з принципом образотворення в широкому розумінні. Окремі лінгвісти вважають персоніфікацію не різновидом метафори, а самостійним тропом.

Більшість мовознавців (Лобур Надія Володимирівна, Ткаченко Анатолій Олександрович, Тихомирова Олена Олександрівна та ін.) схиляється до думки, що персоніфікація є різновидом семантичного процесу метафоризації. Перелік поглядів доповнюють міркування Віктора Павловича Ковальова, який розуміє персоніфікацію як надання неживим предметам властивостей живих істот і виокремлює її два різновиди: «оживлення» предметів неживої природи та їх «олюднення». До першого різновиду мовознавець відносить випадки надання неживим предметам властивостей суто тваринного порядку. Сам термін «оживлення» вживається автором, на наш погляд, не точно, оскільки процес «олюднення» є також семантичним процесом «оживлення». До того ж, пропонована класифікація не містить метафоричних переосмислень слів з рослинною семантикою, які також належать до біосфери – живого світу. З метою усунення різночитань щодо цього виду метафори Анатолій Ткаченко констатує: «його можна означити аксіоматичним і поки що нетермінологічним поняттям «оживлення» або ж «одуховнення, анімація – (від аніма) – душа, дух) «.

Ми підтримуємо цю пропозицію, оскільки семантична структура вказаного слова адекватно віддзеркалює досліджуваний семантико-стилістичний процес й охоплює усі його різновиди:

•Антропометафоризація («оживлення» предметів, понять і явищ, семема яких збагачується семою «людинототожність») ;

•Зоометафоризація («оживлення» абстрактно-філософських категорій, явищ та предметів, семема яких збагачується семою «тотожний тварині, птахові, рибі, савцям, комахам») ;

•Ботанометафоризація («оживлення» предметів, понять та явищ, семема яких збагачується семою «тотожний рослині») ;

М.