Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

Поети утворюють персоніфіковані образи через національно-тотожні елементи поведінки українців, внаслідок чого «оживлювані» поняття набувають певних етнічних рис: Вітер миється волоссям, // Палить люльку, // Крутить вус (2, «Минає день, прожитий!») ; Стоять [соняшники] поштиві й ниви золотять... // Та не зцурались звичаїв козацьких – // Об землю шапкою ударять хвацько! – // Аж пелюстки, чи то чуби, летять... (11, «Я полем йду. Торкаю сонця віть»).

Властивістю поетичної мови є деконструктивістська гра з узуально-стертими метафорами з метою подолання автоматизму/тиражованості сприймання читачами поетичного висловлення: Так довго падав сніг... // Нарешті впав... Убився! // І встати вже не може! (14, «Сніг») ; Ішли дощі, не знаючи куди (1, «Такого вечора чекають місяцями... «) ; Забулькав, зацокав і рушив годинник! (8, «Казка на старий сюжет»).

Зазнають переосмислення і трансформації також фразеологічно усталені звороти: А вечір гав не ловить, не вгаває (14, «Чим ближче до ніжності») ; А досвід собі лив мов із відра (7, «Заклинання нелюба») ; П'ятниця // ходить усе з прискоком // і робить усе з прискоком, // бо знає, // що не буває її [п'ятниць] ніколи сім (16, «Райдуга днів») ; Так остобісіло в'язати свої химери під замок // І день, що має статись завтра, // Зарання знає на зубок (8, «Перед світанком»).

Оновлення внутрішньої форми метафор призводить до набуття поетами виразно-неповторного стилю, незвичної манери письма. Авторська метафорика отримує ознаки авангардного віршування, оскільки містить семи, марковані розмовно-зниженим стилістичним відтінком: зайшлася б осінь плачем сопливим (13, «Вистава з одним антрактом») ; безробітний бомжонутий дощ // сходить фіолетовим туманом (14, «Ти гадюку пригрів біля серця») ; в гості припленталась мрія (1, «А я кричу: для чого нам слова») ; Синюшне небо жлуктить жовту глицю (8, «Пробудження»).

Несподіваним та новаторським роблять власний слововжиток сучасники завдяки поетизації реалій буденного світу через уособлення їх живою істотою: Чорна панчоха стражда одинокістю // Зирка сполохано з-попід дивану (1, «Гостинні, в цноту пофарбовані двері... «) ; Стіл, що горбатіє в питемку, хтів би для нас станцювати (7, «Із книги земноводних») ; Кухня готує сварки // засунувши два пальці // у нервову напругу 220В // Кухня ріже очі цибулиним ножем (14, «Кухня готує сварки... «).

Ключовими словами антропометафор сьогодення постають назви-конкретизатори індивідуальних властивостей людини (сивий, п'яний, сумний, босий, вагітна тощо) : Чатує голодний Хрещатик (14, «Кажуть що каміння не живе... «) ; Мить, що вагітна Вічністю, спинись (6, «Про дерево») ; коли казяться п'яні небеса; терпне подих на такому п'яному дощі (13, «Спокуса Шерлока Холмса»).

Ознакою ідіостилю поетів є зниження традиційно -»високого» щабля поезії, утворення метафоричних образів у руслі сучасної естетики: Вітай тепер, Вкраїно гола й боса (7, «Щирого золота зливок -талант») ; На креси божевільної Європи // Захитаних кордонів і умів (8, «Страх: прогулянка в прикордонній смузі») ; Миска з неголеними абрикосами (1, «Хитка дипломатія кухонь») ; Допоки шаліє останній стриптиз // Тремтливих осик і тендітних беріз (5, «Осінь») ; Курить земля зела озонне кадило // і сама гудить терпкавим тремолом вулію (10, «Колискова») ; Проклятий світ ще не напився крові, // По ній диявол ходить вперебрід (4, «Старчиха – осінь. «) ; Моє хворе століття, моє голомозе століття! // Як безгучно і швидко тебе до шпиталю внесуть (8, «Голосом 80-х») ; Смердючий букет у вітальні // Шубовснув з ногами у воду (1, «Під поцілунками народжених дощів») ; Город упився сонцем і співає. // Та так натхненно й так зеленорото! // Ще з стежки чую дужий бас осоту, // Йому берізка тонко підвиває. // На повну силу молочай горлає (15, «Через струмочок-павутинка мов місточок... «).

Прикметною рисою сучасної української поезії є іронічне сприйняття штампів минулої доби: Київ – місто-герой // А я – його героїня // Тож у нас син – героїн (14, «Героїчне»).

Для сучасної стилістики бомжування стає моделлю свідомості, самоідентифікацією: Я тавро // Я стило // Я бог знає яке потерча // бомж: небесних вокзалів // кав'ярень брунатний янгол (13, «Вистава з одним антрактом». Стилістика «бомж свідомості» репрезентується лексемою ніхто: Я є ніхто (6, «Я є ніщо») ; Я ніхто // Я нізвідки // Я тут взагалі не живу // Ці адреси чужі // Ці сліди перекреслено вітром (13, «Майже епітафія»).

Така навмисне підкреслена позиція відчуження поетів (до самозречення) від соціальних інститутів, політиків, ідеалів несе в собі елементи екзистенційого світовідчуття й знаходить своє відлуння в семантико-стилістичних