Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

Відносно велику групу становлять антропометафори, які характеризують психофізіологічні процеси / стани особистості (боліти, вірити, дихати, думати, дрімати, кричати, спати, сивіти, сміятися, плакати тощо) : під попелом ночі // під сном у сні// спить золотий сніп // спить білий сніг (Калинець, «Осмислення реальності») ; мовчить заобрій, і мовчить зоря (11, «Ця рання паска – зовсім без тепла») ; зітхає вітер полинами (12, «Зітхає вітер полинами») ; Чи я у цьому світі зайва, // Чи світ зненацька постарів (7, «Перед світанком») ; Жовте листя забуло, як йому падати, // А зелене – о леле! – не вміло пожовкнути, // квіти більше не знали цвісти по-осінньому, // а сива хмара не могла розплакатися // навіть маленькою мжичкою (15, «Це не тільки, напевне, для мене») ; Коли душа ридає і розривається // На шматочки болю, // Смійся йому в душу, // Смійся йому прямісінько в його // життя (13, «Диптих») ; І небо скелям тим давно уже набридло, // їм так кортить побути між людьми (12, «І лють свою не міг я вилить в небо»). У даних метафорах відбувається олюднення предметів, явищ природи та абстрактних понять шляхом приписування їм людських психофізіологічних станів.

Характерною рисою процесу метафоризації у письменників є утворення антропометафоричних образів урбаністичних реалій. Зокрема, ряд даних метафор зустрічаємо у Оксани Забужко: Моє маленьке, ношене під серцем // Безлюдне місто плаче уночі [... ] // Ох, місту страшно, місту дуже страшно «Лиш крок ступи, поглянь... «; Тільки чом же так важко на пагорбах дихає місто «Голосом 80-х»; І сняться ліфтам будинки без стель «Блазень співає»; місто зсуває сніги // І, розпроставшись, тремке і беззахисне заново вчиться ходити «Я – зерниночка солі... «.

Досить часто у поезії сучасників зустрічаються метафори у яких село постає живою істотою: І над копачевою труною // Нахилило голову село (5, «Прощання з Білашем») ; Село до телевізорів сідає, // Звільнившись від щоденних ста морок (5, «Вечоровий випадок на отчому подвір'ї») ; Роздає тепер думне село свої візитки (10, «Нагірне біля Самбора») ; про козаченьків, і на диво, // Ірпінь не гнівався на нас (5, «Василеві Сичевському»).

На основі реалій міста поетами творяться також персоніфіковані образи: Обережно, аби не замурзатись, // він [будиночок] цеглини рідненькі розшукував // і плакав різьбленими віконницями, // білоколонно руки ламаючи (16, «Будинок... «). Образ зруйнованого будинку постає через сприйняття його авторкою як людської особистості з притаманними їй психофізіологічними властивостями: «плакав, руки ламаючи».

Велика кількість метафор-персоніфікацій пір року та явищ природи вказує на тенденцію до традиційної метафоризації даних образів: Зима в сумні сопілки свище (4, «Пісні про каганці») ; Зима покриє білим стіл, // Весна у келихи розіллє // Вино бажань і сподівань, // А Літо гіркоту розсіє // Зів'ялих квітів і чекань (6, «Передостанній етап останнього проходження земного шляху») ; Літо в пожовклому рясті // Пшеничні сплітає вінки (4, «Вись») ; Старчиха – осінь під хатами ходить, // Тривожна і важка її хода, // Із кожної душі збирає подать, // Допитливо у вікна загляда (5, «Старчиха – осінь. «) ; І мріється про світлу осінь літу (11, «Я полем йду. Торкаю сонця віть») ; Втомилась Осінь від багаття й сліз, // Тепер складає думи посивілі // До переповнених чуттям валіз (6, «Хай будуть тільки тіні чорно-білі») ; Лиш Осінь, подруга єдина, // Зі мною вип'є на спомин Душі, що вирвалась із тіла (6, «Передостанній етап останньогопроходження земного шляху»).

Поетами обігруються образи у властиво новому ракурсі: Скоро місяць із неба зійде, // зіп'є на грудях твоїх голубу і тремтячу краплину, // білим шорстким язиком по обличчю твоїм проведе (3, «Боюся тих, що вийдуть із печер... «) ; Зима не витрачала більше сил // на біло завіршовані листи. // Взяла й на білий танець запросила, // а Березень не зваживсь не піти (16, «Між весною і літом... «) ; Ще осінь тоді, пам'ятаєш, була в ластовинні (1, «В кінці кінців, ще нібито не осінь... «) ; І місяць був самодостатній // але йому хотілось впасти (14, «І місяць був самодостатній») ; Підвівся берег. Дихає натужно // вода спітніла (3, «Серпнева ніч у місті»).

На основі притаманних людським особистостям назв активних дій відбувається метафоризація пір року та