Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

Систему ключових слів антропометафоричних контекстів доповнюють назви частин тіла, внутрішніх органів людини (очі, серце, долоня, кров, рука, губи, плечі та ін.) : І щиро небу в очі загляда (11, «Ця рання паска – зовсім без тепла») ; келиха порожнє лоно (9, «Невмируща спляча») ; Могили м'які // Небу пильно вдивляються в вічі (4, «В Орманському лісі») ; Терновим оком з кожного куща // з-над рову наша юність виглядає (4, «Білява стежка поміж лободи») ; Носами приткнулись авто до садиби (5, «Вечірка у скульптора Маркузена») ; Це ж ти [пістолет] мені у малолітню душу // Дививсь своїм бездонним оком (5, «Вест-Пойнтійський диптих») ; Вени століття розрізані // Інфляції кров паперова (14, «Можете говорити різне») ; зненацька // скочить на мене всім тулубом смерклим // оцей от, на розі, будинок (7, «Перед світанком») ; Тиця в небо мізинчиком-вістрям // Тітка церква з округлим плечем (1, «За вікнами – ґрати. На ґратах повисла зима... «).

Явища природи, рослинний світ з людиною ототожнюється, завдяки метафоричному виділенню в них назв частин тіла: Широкі очі довгих віт // Кинджали ніг очеретів (3, «Ніжки – пелюстки рожеві») ; [циклон] розлютовано лобом уперся (5, «Циклон») ; Завіяна голівка місяця (9, «Чужина») ; долоні великого листя // аплодують нам у захопленні (14, «Поема про каву») ; І завидна і поночі // Ми риєм вам [степам] боки (5, «За сивими курганами») ; Полум'я моє // лизало спрагло піднебіння неба (4, «Думка хати») ; Німого дерева з печальними очами (8, «Цей чоловік») ; У вітра на широкому плечі (7, «Лиш крок ступи, поглянь»).

Велика кількість метафор з вищезазначеної підгрупи зустрічаємо у поезіях Анатолія Мойсієнка, зокрема: І лиже амфору слизьку // Язик дощу шорсткий, мов лезо «Херсонес»; І день волочить тіло втоми «Доречне все»; І буде вись – від щастя чи розпуки – // Ламати блискавок тонюні – руки «Трава траві легенько гладить гриву»; Поплескуючи обрій по плечу... «На вустах обрію посмішка сонця»; І постріл грому прямо в тім'я дневі «Я полем йду. Торкаю сонця віть»; Та все тіснішим – берегів корсет, // І грудь ріки аж рве під пеленою «Тече ріка…»; Каміння сонцелике в очі дневі // Звідсіль дивилось зверхньо так «І лють свою не міг я вилить в небо».

Зустрічаються назви частин людського організму і у метафоричнихобразах міста та його реалій: Вельможне місто, дайте надивитися // На ваші брови, втуплені в граніт! (8, «Петербурзьке») ; Хто заплющить цим мертвим віконницям очі (13, «Вистава з одним антрактом») ; Вулиця ніяк не може стулити губ (14, «Вулиця») ; Цілую очі міста! (7, «Лиш крок ступи, поглянь»).

Широко реалізовуються вищезазначені ключові слова утворені антропометафоричними образами абстрактних понять: Широкі очі пробудження (10, «По сей бік дощу»; Двома пальчиками тримає мене туга (9, «Двома пальцями») ; Розбиває лоба доброта (5, «Тут тільки народили бранця») ; Як стала чорна звістка на поріг, // Схилилась головою до одвірка (4, «Дубове листя») ; Робота стоїть з непокритим чолом (4, «Матусенько! Матінко!») ; За плечі притримавши вашу приспущену душу (7, «Фінал. Контрапункт») ; Ніжність така сором'язлива... // Та все ж на пів-неба // зоряні знаки її, її плечі нагі (3, «Сухішає, витончується шкіра... «) ; вільне серце надії (6, «Попередження тому, хто збирається купувати божевілля»).

Лексема кров є стрижневою у деяких антропометафоризованих образах явищ природи та абстрактних понять: Спогад про тебе кровоточив (10, «Чужина») ; Сходять у крові проникливі білі світила (8, «У лікарні») ; Брук кров'яниться… (4, «Ніч на 21 листопада») ; І стоять чоловіки, // І мовчать чоловіки! …// Кровина кожного криком кричить: // Оборона (5, «Голосіївський ліс») ; Земля йому з-під коліс кровить (7, «Пророцтво Нострадамуса»).

Явищам і поняттям приписується властивість смерті: Коли помре торішній сніг // котрий тебе образив (13, «Вистава з одним антрактом») ; Коли на пні вмирало жито (5, «Навіки запам'ятаю дні») ; Учора вранці вмерли принародно // Міраж-промова і брехливий вірш (4, «Учора вранці») ; І вписані в лагідні гори, // востаннє хиталися бані, // вмирали ясно і гордо, // так як вмирають останні; Це умирали століття, // це помирало прекрасне... (9, «Церква») ; Завмерло скрипуче зітхання і скім (10, «Вигнання»).

Ця властивість переважно виражається словом «конати», що засвідчує тенденцію поетів до вживання семантично-зниженої лексики: Тут юність твоя – дискотечна, джинсата й тривожна – // природною смертю сконала не знати й коли (7, «КвітневийХрещатик») ; У ліжку під ковдрою день непомітно конав (1, «Зі стін попадають лимонні кахлі... «) ; Конають // кулі в рикошетах (4, «Капела в степах») ; Чи десь моя доля сконала на палі? (8, «Балада про горду царівну») ; У власнім попелі конає дим (9, «Дим»).

Окрему групу ключових слів становлять назви хвороб та ушкоджень тіла (кашель, шрам, зморшка та ін.) : Рубцьовані надії, та живі (5, «Герць») ; Земне життя – лише хвороба (6, «Знаходження точки розщеплення