Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

У поетичному мовленні поетів вживаються слова-конкретизатори індивідуальних властивостей тварин (дзьобатий, хижий, дикий і под.) : гостродзьобий олівець (16, «Вдивляюся увірш, немов у дзеркало... «) ; перелітної любові (14, «А відпочатку до кінця») ; вітри ікласті; дикий камінь; Я блукав цим шаленим краєм... // Був я дикий. І був я Сам – назовіть мене самураєм (3, «Старі коханці») ; хижий екстаз погоні за звіздою падучою (8, «Два трансатлантичні сонети») ; Тут погода скажений мінливий собака // що то лащиться то гарчить // та туманом п'янким заходиться // кожна страчена мить (14, «Поема про каву») ; Птичим криком дерев'яних сходів // Повільна хода розтривожить вежу. (8, «Балада про горду царівну») ; Сіренька мишачість твоєї перспективи (1, «Я колисаюся на підвіконні»).

Засобами зооморфізації виступають назви нерахованих сукупностей тварин (табун, отара тощо) : Чи це рої підпільницьких стилетів? (8, «Задзеркалля: пані Мержинська») ; хмар нестрижені отари (2, «Смішно, а проте: було – було») ; зграї детективних птиць // нічних романів (3, «Серпнева ніч у місті задушлива») ; людські отари бредуть (3, «Де мушля, ніби вухо, на піску») ; самих лише примірок цілий рій (16, «Коли дороги перейшли у сни») ; отари авт з чужими номерами (8, «Дорогою до пекла»).

Для творення зооморфізованих образів широко застосовуються слова на позначення частин тіла тварин (хвіст, лапа, копито та ін.) : А яр посунув клешні в поле (5, «Цар природи») ; Отруйних слів зміїні жала (4, «Добродієві на спомин») ; Коли годинник на руці // Чутливо вусами ворушить (4, «На ліс розчахнуте вікно») ; Отож даремно б'ють хвостами прапори // на вудочки спіймані (14, «А може обійдемося потопом?») ; пазурами дощу по шибкам і по тиші (7, «Три осінні елегії») ; Рука, тебе знімаючи з гачка, // тримала за зябра просто і жорстоко (3, «Сухішає, витончується шкіра») ; трава траві легенько гладить гриву (11, «Я полем йду. Торкаю сонця віть») ; Губатий камінь, що замість порога…// Він місяцю іще поточить рога (12, «І камінь, що древніший зі знарядь») ; махаю хвостом до сонця в шибках і калюжах (8, «Зворотна адреса, або Поема проводу»).

Активно продукується у творах поетів і лексема крило: Об мене смерть черкалася крилом (8, «Ель Греко») ; Де стало у пісні крила (16, «Це якийсь дивний хлопець…»; Літній вечір крила опустив (5, «Відпочинок. Клуб. Аперитив. «) ; Над степом велетенська тінь // Крилом широким промайнула (5, «Добродієві на спомин») ; Іще мої наївні інвективи // Поезії обтяжують крило (4, «Не так давно») ; Зграйка жінок б'є крилами (7, «Блазень співає») ; Щоб зігрітися в рідному слові, // під крило твоє, Львове, пірнула // Мов курчатко під квочку (15, «Львів, 1991») ; Згорнули білість крил твої листи (4, «Дубове листя») ; І тільки час летить і б'є крильми (16, «Ще не студентка й не школярка вже»).

Страшна притлумлена могуть. // Страшна іржа ту міць покрила. // А ми могли б такими буть!.. // Та не ростуть крізь сало крила (Віра Балдинюк «Історія народження»). Мовці адаптують традиційний поетизм української віршованої мови крила в постмодерністському руслі через метафору – іронію, утверджуючи на мовно-художній палітрі – реалію буденного світу сало як псевдо національний знак української лінгвокультури, внаслідок чого по-новітньому сприймається контрастність цілісного образу сало (тіло) – низ; крила (душа) – верх.

У сучасній поезії зустрічаються метафоричні структури, що поєднують декілька груп ключових слів-зоонімів: Тріпоче марно стрілок впійманий метелик (8, «Пророцтва Нострадамуса») ; Змії скручених плівок розповзуться по світу // Чорно-білими дисками заряджатимуть горла // Страх погаслої лампи розшматує екрани // Тонкострунні екрани що зіткані з нервів (14, «А кіно воно масове») ; Це бегонія на підвіконні // занадто вже підозріло // розправляє крильця-листочки – // от-от злетить // навздогінці за журавлями (15, «Під колискову білого джмеля…») ; і не промовиш снігові спинись // бо ж він іде до дзвонаря // летить поштовими голубами // у кожнім дзьобику по дзвонику (14, «Зима. Лежать розбиті писанки») ; Сон приходить у двері а сонце у вікна // заповзає у вуха вужем звуку // треться об вії котом кольору // забігає у ніс зайцем запаху (14, «Дівчинка спить на сходинках свого тіла») ; Вівторок прийшов до мене // таким собі котиком... Але не шкріб мені думу // гострими кігтиками, // лиш муркотів затишно (16, «Гора Кішка»).

Неординарного переосмислення в сучасній поезії зазнають усталені звороти з компонентами-зоонімами (очей у Сірка позичати та ін.) : Згадала її [жінку] коли в імлі урочій, // За слідом перелітного куща, // Прийде Сірко по свої сірі очі, // Що ти колись у нього позичав (2, «Дурні передчуття о шостій ранку»).

 

 

Ботаноморфізація (понад 200 метафор) постає як оживлення предметів, понять і явищ, семема яких збагачується семою «тотожний рослині». До складу метафор з рослинною семантикою входять ключові слова – назви сфери біологічного існування рослин (в'янути, опадати, вростати тощо) : З якої води холодної очі