Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

Метафоризація – це процес, який призводить до отримання нового знання про світ у ході його оновлення шляхом використання наявних у мові найменувань. У цьому процесі взаємодіють: суб'єкт метафори і його нове знання про світ – з одного боку, а з другого – його знання мовних значень і їх асоціативних комплексів (особистісний тезаурус) ; суб'єкт метафори і його замисел стосовно об'єму нового поняття і менш метафоричної інтеракції, що включає в цей процес і фактор адресату.

Метафора – це спосіб створення нових концептів з використанням знаків, які вже наявні у даній семантичній системі. І при цьому дляметафори суттєво, що вона початково налаштована на діалогічну форму розвитку її змісту і розуміння. Неоднозначність прочитань присутня в метафорі, оскільки її основний об'єкт прихований за допоміжним, але обидва вони в кінцевому рахунку створюють єдність – нове значення [18, с. 46-48].

Метафори, які вживаються в поезії, формуються на основі семантичних зв'язків між поняттями різного ступеня абстрактності, зокрема між поняттями, що пов'язані з людськими емоціями, переживаннями, психічним станом людини і тими словами, які називають конкретні фізичні дії, процеси.

Неповторна індивідуальність образів, які виникають в метафоричних утвореннях, а також практично необмежене відмінювання слів робить метафоризацію невичерпним джерелом створення експресії.

Стилістично насичені метафори звичайно бувають специфічно-індивідуальними, їх зміст стає зрозумілим зі спеціально зібраного оточення, що передає задум і настрої автора.

Характер метафоричних образів залежить від творчої індивідуальності поета, своєрідності його таланту, від особливостей художнього мислення.

Психологічним стимулом для створення метафори є естетичний ідеал автора, який втілюється, реалізується в естетичній потребі читача. Здійснюючи мовотворчу діяльність, автор, письменник, вдаючись до метафоризації, розвиває, піднімає на вищий щабель духовно-пізнавальну творчість уяви [49, с. 80].

Метафора є найголовнішою ознакою поетичної мови. Вона ґрунтується на визначальній ознаці поетичного мистецтва – протиставлення буденного світу небуденному.

Майстри слова, шукаючи і знаходячи своє творче кредо, звертаються до встановлення оригінальності бачення навколишнього світу в його метафорах.

За стилістичним забарвленням, а швидше за часом побутування в мові, метафори поділяють на сухі (стерті, мертві), образні загальномовні та індивідуально-авторські. Перші виступають уже не засобом творення образності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто однією з причин розвитку багатозначності.

На противагу стертим, образні загальномовні метафори ще не втратили своєї емоційності й образності, як і новизни в уживанні.

Загальномовні метафори, як правило, не здатні створювати виразний стилістичний ефект через стерту образність. Потрібен спеціально організований контекст, щоб оживити стерту «погаслу» метафору.

Значно більший стилістичний ефект створюють індивідуально-авторські метафори: під пером майстра метафоризуються слова, які в цій ролі швидше сприймаються як семантичні неологізми, бо вживання їх одноразове, неповторюване. Індивідуально-авторські метафори народжуються через поетичне мислення. Вони несподівано відкривають читачеві нове значення слова, а разом із тим знайомлять його з авторським досвідом, спостережливістю, його особистим світоглядом.

Метафоризація у мові – властивість людського мислення. Вона невичерпна, бо зближення явищ, предметів, дій, і властивостей – безперервний мовний процес. Мовна структура метафоричного образу також не є статичною. Заглиблення у таємниці словесної структури метафори означає пізнання таємниць художньої майстерності.

Метафора – не тільки засіб образності, але й засіб пізнання навколишнього світу.

 

 

Проаналізувавши сучасні тенденції у вивченні метафори, можна зробити висновок: що метафора – універсальне явище у мові. Її універсальність проявляється у просторі і у часі, у структурі мови і у функціонуванні. Вона характерна всім мовам і у всі епохи; вона охоплює різні аспекти мови і знаходиться у всіх функціональних різновидах.

Метафора не має загальноприйнятого визначення, оскільки важко включити в нього увесь набір її ознак. Основна тенденція тлумачення метафори вченими-лінгвістами звернена до семантики слова. Хоча на даному етапі мовознавці значно активніше стали вивчати її з лінгвістичної сторони. Метафора в лінгвістичних працях є дієвою когнітивною моделлю. Вона здатна висвітлювати і затемнювати різні сторони об'єкта, вона складна і багатогранна, допомагає виявити не тільки універсальні, а й національні аспекти мислення.

Метафора, як і порівняння, ґрунтується на зіставленні, але значно точніша, лаконічніша. Підкреслюючи образність і виразність мови, метафора пожвавлює уяву читача, емоційно забарвлює текст. Метафоричне відображення – це художня реконструкція дійсності через призму світобачення митця, «воно не лише іншомовно позначає об'єкт, а й моделює процес його пізнання, а також містить у собі інформацію про емоційний стан поета, створює у підсумку порівняно широке значення за допомогою одиничного словесного образу» [39, с. 40].

Можемо стверджувати, що такий багатий доробок досліджень свідчить про формування нового напрямку – лінгвометафорології, що дозволить уніфікувати різноманітність у системі тлумачень метафори і систематизувати існуючі інтерпретаційні підходи, здійснити опис способів і джерел творення метафор як у мовній практиці спілкування, так і в літературній творчості.

Отже, поле досліджень, пов'язаних так чи інакше з метафорою постійно збільшується. Метафора торкається чи не усіх сфер людських відносин. В термінологічному сенсі вона існує