Метафора у сучасній українській поезії: структурно-семантичний аспект

Слово – основна значеннєва одиниця як конкретного художнього твору, так і загалом поетичного світосприймання. Слово – основний структурний елемент поетичної мови. Саме в поетичній мові відбуваються різноманітні семантичні зміни у слові, орієнтованому на художнє відтворення відповідного змісту, і виникає образне значення – одна з необхідних і найважливіших умов поетичності.

Впливова сила художнього слова, що прагне до новаторства і неповторності, базується на його образності та переносності. Меті небуденного, нетрафаретного висловлення думки підпорядкований аспект формування образних засобів на основі розширення змістового обсягу слова за рахунок виникнення в ньому переносно-образних значень і підсилення експресивних властивостей, тобто метафоризації слова.

Засноване на метафоричності, стилістичне перенесення семантики слова в непрямому значенні з метою досягнення більшої художньої виразності лежить в основі створення тропів: метафори, епітета, метонімії, синекдохи, гіперболи, літоти.

Метафора – одне з найцікавіших, багатовимірних явищ нашої мови, погляди на яке дуже різняться. Воно базується на особливих процесах мислення та схильності людини до абстрагування. Метафора – один із основних тропів поетичного мовлення. В метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю [40, с. 456].

Вчення про метафору має довгу історію. Ще в античній літературі серед праць у галузі дослідження особливостей поетичної семантики центральне місце займає метафора. Першорядного значення надавав їй старогрецький філософ Арістотель у своїй «Поетиці». Під метафорою він розумів не тільки один із засобів створення словесної краси, але й особливість образного мислення людини. Для нього метафора, – перш за все, явище художньої мови, показник і ознака майстерності письменника. «Метафора, – писав Арістотель, – перенесення слова зі зміною значення або з роду на вид, або з виду на рід, або з виду на вид, або за аналогією» [5, с. 109].

Арістотель розглядав метафору в широкому розумінні слова, тобто відносив до неї і інші види тропів – порівняння, гіперболу і т. д.

Тлумачення Арістотелем метафори як скороченого порівняння з опущеною вказівкою на спільну ознаку порівнюваних предметів є найпоширенішим. Перенесення назви з одних предметів, явищ і властивостей на інші відбувається на основі подібності їх ознак або схожості вражень від них. Ця подібність може бути різною: за формою, розміщенням у просторі, кольором, розміром і кількістю, звучанням тощо.

Розвиваючи вчення Арістотеля, римський теоретик ораторського мистецтва Квінтіліан у своїх працях доводив, що метафоричний образ більш значний і виразний, ніж те поняття, яке він замінює. Великого значення він надавав метафорам, які «вживаються у сміливому і майже ризикованому значенні, коли ми приписуємо здатність діяти і олюднюємо предмети, позбавлені властивості відчувати» [3, с. 232]. Квінтіліан виділяв декілька видів метафор: перенесення значення з живих на живі предмети, з неживих на живі, або взаємно з одних на інші за тим же принципом, або перенесення значення від цілого до частини і від частини до цілого.

Найвидатніший римський оратор Цицерон відзначав: «Немає тропа блискучішого, такого, що надавав би мові більшої кількості яскравих образів, ніж метафора» [3, с. 229]. Він твердить, що метафора є порівняння, скорочене до одного слова.

Таким чином, ще в античні часи вчені вважали, що процес метафоризації є органічною властивістю художнього мислення.

У вітчизняній науці вчення про метафору бере свої початки з ранніх часів Київської Русі. Зокрема, одним з перших навчальних посібників з питань стилістики був поширений на Русі трактат «О образьх», який приписують візантійському вченому IXст. Георгію Хіробоску (Хуровському). Про цю книжку йдеться в одній з найдавніших вітчизняних писемних пам'яток – «Ізборнику Святослава» 1073р. Автор трактату детально розглядає поняття про тропи і фігури, виділяючи серед них не тільки метафору, але й гіперболу, метонімію, синекдоху, алегорію та ряд інших [26, с. 134].

Серед численних праць з поетичної стилістики пізнішого періоду привертає увагу «Поетика» Митрофана Довгалевського. Автор пам'ятки по-науковому узагальнив те, що до нього було зроблено у галузі вивчення поетичної мови і стилю. За М. Довгалевським, «метафорою називається перенесення власного значення одного слова на невласне з огляду на певну подібність» [26, с. 134]. Одна з причин вживання метафори, на думку Довгалевського, полягає в тому, щоб надати нашій мові «краси ічарівності, бо ж набагато краща, чарівніша та миліша мова, прикрашена переносними й метафоричними словами, начебто дорогоцінними перлинами, ніж звичайними простонародними словами, вжитими у прямому розумінні» [26, с. 135].

Процес образного мислення безперервно розвивається і удосконалюється. Виникають нові асоціації, нові зіставлення, з'являються у мові нові поняття. Все це веде до зміни і в мовній структурі метафоричного образу, і в самому вченні про метафору.

Велика кількість робіт про метафору, особливо протягом останніх десятиліть, пов'язана з усвідомленням її ролі в процесах смислотворення, і в основному складається з описів метафоричних конструкцій в різних сферах культури (зокрема науки, музики, риторики, політології, математики). При всій різноманітності тлумачень метафори всі вони походять з арістотелівського визначення: «Метафора – це перенесення поетичного імені або з роду на вид, або з виду на рід,