Методика проведення занять ознайомлення з українським одягом у старшій групі дошкільного навчального закладу

Дітей усіх вікових груп передусім знайомлять з українським національним (класичним) одягом, як жіночим, так і чоловічим. [2, с. 369-371]

Тематика занять залежить від віку дітей. Це можуть бути, наприклад, у молодшій групі такі заняття, як «Мамина (чи бабусина) світлиця», «Садок вишневий коло хати», «З бабусиної скрині»; у середній групі: «Виставка посуду», «Виставка українського одягу». «Чорнобривців насіяла мати» і т. ін.

З дітьми старшого дошкільного віку тематика занять ускладнюється, їх знайомлять у доступній формі з історією українського села, будівлями, оселями, подвір'ями, речами домашнього вжитку, посудом, одягом (традиційним, буденним, святковим), національними стравами (борщ, крученики, галушки, вареники, узвар). Орієнтовні теми занять: «Село в нашій Україні, неначе писанка село», «Подорож до прадіда та прабабусі», «Лелечине гніздо», «Про що нам скриня розповість?», «Гостинність українського дому», «Святкові вечорниці» і т. ін.

Кожна місцевість України має свої специфічні будівлі, зафарбування хат, стін, свої специфічні назви.

Вивчення історії розвитку українського костюму сприяє професійній освіті істориків, етнографів, мистецтвознавців – узагалі естетичному вихованню молоді, прищеплення йому любові до рідної культури. Велике історичне значення українського костюма – частки народної душі. Цей відголосок минулого несе в собі відбиток емоційної насиченості, естетичного уподобання, самої психології українського народу. [9, с. 5-7]

Костюм – явище конкретно історичне, продукт розвитку даного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, матеріалу, крою, способів застосування, самобутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального силуету. Залежно від схожості природно – географічних умов, характеру виробничої діяльності, шляхів соціально-економічного та історичного розвитку, від етнічної та антропологічної спорідненості та етнокультурних взаємозв’язків спостерігається і ступінь близькості, а часом спільності в костюмі різних народів. [7, с. 8]

Залучення дітей до народного мистецтва, яке унікально інтегрує побутові, мистецькі, педагогічні традиції, є однією з основ громадянськоговиховання (Н. Вишнякова, Є. Горунович, С. Діденко, О. Ковальов, С. Коновець та ін.).

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відмінності етнографічних груп. З минулим народні художні твориєднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи довершеності [12, с. 6].

 

 

Своєрідним різновидом українського народного мистецтва є українське національне вбрання. Убрання безпосередньо пов’язане з визначними подіями в житті людини, зокрема, народними святами, весільними обрядами, а також особливостями побуту. В ньому чи не найяскравіше і найвиразніше виявляється головна властивість народного декоративного мистецтва: вміння народних майстрів за допомогою простих логічних засобів органічно поєднувати утилітарність і красу [4; 13; 15; 2].

Аналіз педагогічних досліджень свідчить, що українському національ-ному вбранню відведено важливе місце у виховному процесісучасних дитячих дошкільних закладів (Л. Артемова, Е. Горунович, А. Грибовська, Р. Калістру, Л. Калуська, Л. Сірченко, Г. Сухорукова та ін.).

Сучасні дослідження у галузі педагогічної науки та мистецтвознавства акцентують на тому, що народне вбрання є синтетичним видом мистецтва. Воно охоплює в єдиний художньо-утилітарний ансамбль мистецтво крою, ткацтво, аплікацію, вишивку, плетіння, обробку шкіри, металу, тобто інтегрує у собі різні види народного мистецтва, поєднує матеріальні йдуховні здобутки української культури. Використання його у навчально-виховному процесі дошкільного навчального закладу на заняттях з образотворчого мистецтва та художньої праці сприятиме громадянськомувихованню особистості. [4; 13; 15]

Велике значення традиційного українського костюма підкреслювалося багатьма дослідниками, але до вбрання спершу підходили переважно як до явища культури, що розвивалося за своїми законами, обмежуючись констатацією самого зразка одягу, характеристикою його крою тощо. Погляд на традиційний костюм як на предмет етнографічного вивчення у свою чергу викликав історико-культурну спрямованість методики. Костюм став сприйматися як явище, котре має певні якісно розпізнавальні ознаки народного чи національного духу. Проте лише деякі дослідники переконливо доводили, що традиційний костюм є важливим продуктом що проливає світло на питання генезису даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв’язки і взаємовпливи. Так, у середині 50-х років Т. Маслова, узагальнивши величезний матеріал стосовно одягу східнослов’янських народів наголошує, що ці дані зі застосуванням здобутків лінгвістики, археології, історії, антропології відкривають можливість глибше опанувати складні питання етногенезу. Слідом за її ґрунтовною працею з’являється ціла низка монографій та статей, присвячених дослідженню етнокультурних зв’язків слов’янських народів і саме на матеріалах одягу.

У наступні роки традиційне вбрання розглядалося дослідниками у багатьох аспектах, зокрема як:

• важливе історичне джерело, що відбиває походження і різні етапи розвитку етносу;

• явище культури, в якому зберігаються сліди взаємовідносин між різними етносами на конкретних історичних етапах;

• одна з важливих ознак національної належності, етнічної самосвідомості;

• художньо-культурне явище, котре узагальнює практичний досвід народу у різних напрямах мистецької творчості;

• нашарування традицій національної культури, найкращі риси яких використовуються та вдосконалюються кожним наступним поколінням. [8, с. 14 ]

Важливі ознаки традиційного одягу – характер поєднання його складових частин у локальні комплекси та способи їх носіння. Основними складниками комплексів вбрання були натільний, поясний, нагрудний і верхній