+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Курсова робота
К-сть сторінок:
47
Мова:
Українська
одяг. Особливу роль відігравали головні убори, пояси, з’ємні прикраси, взуття. Кожний елемент традиційного одягу являє собою сплетену, зв’язану або зшиту з того чи іншого матеріалу форму, утворену кроєм і зшиванням, а також різними способами пов’язування чи носіння. [9, с. 6-13] Як елементи, так і різноманітні доповнення й атрибути одягу виготовлялися та об’єднувалися у комплекси відповідно до конкретних природно-кліматичних, історичних, економічних умов, були розраховані на певний антропологічний тип населення з його психологічними, естетичними та етичними уявленнями і нормами, соціальною та національною належністю й самосвідомістю, що відповідало рівневі розвитку культури даного етносу. Саме порівняльний аналіз етнографічних ознак елементів чи доповнень комплексів вбрання дає важливу інформацію щодо етнічної історії народу. [8, с. 16]
Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання є технологічні прийоми пошиття одягу – техніка виконання швів, обробка різних деталей. Деталі костюма варіювалися залежно від побутових ситуацій, обрядів, звичаїв, сезону. В урочистих випадках (наприклад на весіллі) одягався весь комплекс, який підкреслював сімейний і майновий стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки. Кожна деталь традиційного одягу має свою назву, яка не завжди збігається з назвами аналогічних за матеріалом, формою, кольором, оздобленням елементів інших комплексів, котрі побутують в іншому етнографічному середовищі. Зіставлення реалій з термінами, врахування ареалів їхнього побутування є також важливими етнокультурними характеристиками історичного розвитку окремих регіонів. В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовною культури народу що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер. [9, с. 6]
Соціально-диференціація в українському костюмі XV – XVII століття була чітко виявлена, вона позначалася не тільки на якості матеріалів, кількості уборів і прикрас, а й на типах одягу. Приталеність, особливо в чоловічому одязі, могла бути наслідком певної «воєнізації» костюма, пов’язаної з похідним життям українських козаків: на туго затягнутий пояс прикріплювали шаблю, підвішували необхідні предмети спорядження, за нього засовували кинджали (а пізніше й пістолі). Серед козацтва поширився типовий для багатьох східних народів звичай сидіти на підлозі, схрестивши ноги «по-турецькому», до цього був пристосований і крій широких шароварів. [5, 168-169] Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX століття. [4, 334] Міський люд – торгівці, ремісники, дрібні землевласники – вніс свої особливості в український костюм. Основна маса сільського населення – покріпачені селяни – мала самобутній народний костюм, найбільш тісно пов'язаний з давньоруськими прототипами. Внаслідок цього у XV – XVII столітті побутувала значна кількість різноманітних костюмів.
Суто українським одягом, що виник у цей період, були саме народні форми: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки – у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики – у жінок. Панівна верхівка тогочасного українського суспільства, крім одягу основних народних форм, носила верхній специфічний російський одяг (ферязі, охабні, шуби, літники, тілогрії, опашниці) та іноземний (кунтуші, плащі-накидки, делії тощо).
Основним матеріалом для пошиття українських народних костюмів було домоткане полотно з льону і конопель здебільшого білого кольору, оскільки його ретельно вибілювали. З цього полотна шили чоловічі і жіночі сорочки, штани різних типів, фартушки, деяке інше жіноче вбрання, яким обгортали тіло, а іноді – літній верхній одяг. [12, с. 167-170] Крій українських сорочок відзначається особливою раціональністю використання полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і коло шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому вони часто прикрашалися вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з’єднувальних швів. Крій сорочок часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов’янам ще з давніх-давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з’явилися пізніше, як данина моді міста. [5, с. 334-335]
Виняткового поширення набули також шерстяні тканини як місцевого домашнього виробництва, так і привізні. Із сукна шилі верхній одяг усіх типів для різних верств населення, а домоткані шерстяні тканини йшли на виготовлення плахт, запасок та іншого поясного жіночого одягу. Тільки вищі верстви тогочасного українського суспільства використовували імпортні кольорові сукна, у народі переважно побутували цупкі тканини, втому числі ворсисті. Шовкові тканини побутували в досить широкому асортименті серед панівної верхівки. З них виготовляли чоловічий і жіночий одяг, іноді – парадно-святкове вбрання запорозьких козаків. Найбільш поширеними були привізні узорчаті шовкові тканини з тканим узором (парча, бархат із золотими або срібними нитками). Серед одноколірних гладеньких шовків траплялися атлас і камка. З узорчатих шовкових тканин шили переважно верхній чоловічий і жіночий одяг (жупани, кунтуші, накидки тощо). Значно менше застосування в ті часи (XVII століття) мали бавовняні тканини: лише щільний одноколірний перкань і вибивну китайку часом використовували для пошиття шароварів та деякого жіночого вбрання. Хутро в українських костюмах використовували досить широко. І в народі, і в багатих верствах населення найчастіше застосовували овече хутро. Найулюбленішим був сірий смушок (для комірів, облямувань чоловічих шапок). Траплялося також хутро куниці, видри і лисиці. [12, с. 169]
Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори часто вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусі