Міжбюджетні відносини в Україні

У табл. 3. 1 наведено недоліки і переваги застосування міжбюджетних трансфертів у сучасних умовах розвитку України.

Отже, звертаючи увагу на зміст табл. 3. 1, можна побачити суттєве перевищення негативних моментів у застосуванні міжбюджетних трансфертів, аніж позитивних. Однак це зовсім не означає, що українському урядові треба відмовитися від реалізації такої системи міжбюджетних відносин. Необхідним, перш за все є перегляд пріоритетів, методів та напрямів її реалізації для більш ефективного досягнення кінцевої мети від такого розподілу фінансових ресурсів.

 

 

Аналізуючи показники, які враховуються при розрахунку міжбюджетних трансфертів у формі дотації вирівнювання, треба зазначити, що для неї характерні як певні недоліки, так і переваги (табл. 3. 2).

 

 

 

При наданні дотації вирівнювання місцевим бюджетам з державного бюджету слід звернути увагу на ще один недолік: на практиці фактичні обсяги не завжди відповідають запланованим, що автоматично гальмує процес виконання тих програм, фінансування яких було передбачено за рахунок саме цих коштів. Так, у 2012 році, за даними Державного казначейства України, виконання розпису з перерахування дотації вирівнювання було здійснено в повному обсязі лише в чотирьох із 27 АТО України, а саме: у Миколаївській, Рівненській, Харківській та Чернігівській областях.

Звертаючи увагу на негативні аспекти в застосуванні формульного підходу при наданні міжбюджетних трансфертів, треба зробити наголос на суттєвому коригуванні методики їх розрахунку. Розрахунок обсягів міжбюджетних трансфертів напряму залежить від розміру податкових надходжень, які закріплюються за відповідними місцевими бюджетами відповідно до чинного законодавства.

Як зазначалося раніше, основною функцією системи міжбюджетних відносин є розподіл і перерозподіл. При цьому такі відносини, «як правило, мають двосторонній характер – платежі в бюджет і відповідні виплати з нього, тобто мають міновий характер: податки – державі, держава – послуги фізичним і юридичним особам» [24]. Перерозподіл податків між усіма ланками бюджетної системи базується на одній із двох існуючих у вітчизняній і зарубіжній практиці моделей державного регулювання: фіскальній централізації, яка властива державам з унітарним типом адміністративно-територіального устрою, або фіскальній децентралізації, характерної для держав із федеральним устроєм.

Головною метою прийняття Бюджетного кодексу України є орієнтація на світовий досвід регулювання міжбюджетних відносин, який базується на фіскальній децентралізації. Однак у роботі [42] зазначається, що «існуючий в Україні принцип формування бюджетів сприяє формуванню розтратної системи бюджетних відносин. Законодавчо встановлений принцип відокремлення місцевої влади від державної закріплюється принципом послідовного розподілу фінансових джерел і коштів. Залишки «бюджетної матрьошки» не дозволяють проводити єдину політику пріоритетів затрат» [43]. Виходячи з цього, не можна не погодитися з думкою А. Крисоватого, який вказує на те, що «ефективність державного регулювання знаходиться в прямій залежності від якості розуміння та застосування принципів формування державних доходів з метою підтримання макроекономічної і соціальної рівноваги та використання державою податків для проведення економічної політики... Роль держави полягає в тому, що вона вмонтовує, тобто впроваджує в економіку певну систему податків та трансфертних платежів» [30] для фінансування програм, запланованих видатковою частиною відповідного бюджету.

Більшість вітчизняних учених стверджують, що для України на сучасному етапі розвитку характерна мішана система державного регулювання міжбюджетних відносин, яка поєднує в собі елементи як централізованої, так і децентралізованої моделей. Однак усе одно з боку уряду перевага надається централізованому характерові (доказом чого є порядок надання і розподілу міжбюджетних трансфертів), тоді як практично всі українські вчені на підставі своїх досліджень та виявлених тенденцій обґрунтовують доцільність упровадження децентралізованої моделі у сфері регулювання міжбюджетних відносин. Основні переваги і недоліки зазначених моделей наведено в табл. 3. 3.

 

 

 

Ураховуючи всі недоліки і переваги централізованої та децентралізованої моделей державного регулювання міжбюджетних відносин, можна погодитися з думкою [20], що «надмірна централізація не може бути ефективною через складну диференціацію інтересів та потреб різних частин держави,... а надмірна децентралізація не може бути ефективною через реальне переплетення соціально-економічних проблем, які виникають як по вертикалі, так і по горизонталі. Недостатнє управління може виявитися настільки ж деструктивним явищем, як і надмірне».

Виходячи з цього, найбільш раціональним є поєднання елементів централізованої і децентралізованої моделей, тобто застосування мішаної системи державного регулювання міжбюджетних відносин, про яку вже йшлося раніше. Причому така модель повинна мати не статичний, а динамічний характер, що означає її спроможність гнучко і в мінімальний проміжок часу ефективно реагувати на зміни, що відбуваються в соціально-економічному розвитку на державному і місцевому рівнях. А тому вона має припускати коливання і переважання або централізованих, або децентралізованих елементів залежно від сфери, напрямів і пріоритетів регулювання.

Не можна не погодитися з думкою О. Сунцової, яка стверджує, що ефективність державного регулювання міжбюджетних відносин на місцевому рівні може бути забезпечена за рахунок раціонального «... співвідношення між загальнодержавними і місцевими податками на певній території з урахуванням усіх її соціально-економічних особливостей» [49]. На практиці фіскальна роль місцевих податків на сьогодні є несуттєвою, про що свідчить питома