Міжнародний захист прав жінок

• скасування чинних законів, звичаїв, практики, які є дискримінаційними по відношенню до жінок;
• встановлення належного юридичного захисту рівноправ’я чоловіків і жінок;
• включення принципу рівності до конституції чи іншим чином гарантування його дотримання на законодавчому рівні;
• ратифікація й повне втілення у життя міжнародних актів Організації Об’єднаних Націй і спеціалізованих установ, які стосуються ліквідації дискримінації щодо жінок;
• викорінення забобонів, зміна суспільної думки, звичаїв та іншої практики, що засновані на ідеї неповноцінності жінок  .

Серед прав, можливість користування якими для жінок на рівних умовах з чоловіками в першу чергу має бути забезпечена державами, в Декларації були передбачені:

І. У політичній сфері:

• право голосу на виборах і право на обрання до публічно виборних органів;
• право голосувати на референдумах;
• право доступу до державної служби і право виконання всіх громадських функцій  .

ІІ. У шлюбно-сімейних відносинах:

• право на набуття або спадкування власності;
• право на управління, користування і розпорядження власністю, у тому числі власністю, набутою в період шлюбу;
• право на рівну з чоловіками право- і дієздатність;
• право на вільне пересування;
• право на вільний вибір подружжя і вільно вступати до шлюбу виключно у разі повної згоди;
• рівні права жінок і чоловіків як батьків  .

ІІІ. У сфері освіти:

• право на однакові умови доступу до навчання в навчальних закладах усіх типів;
• рівні можливості у доступі до однакових програм навчання, однакових іспитів, викладацького складу тієї ж кваліфікації, навчальних приміщень і обладнання однакової якості;
• рівні можливості отримання стипендій та інших дотацій для навчання;
• рівні можливості доступу до програм подальшого навчання тощо  .

ІV. У соціально-економічній сфері відносин:

• право на отримання професійної підготовки, роботи, вільний вибір професії або зайняття, вдосконалення своєї кваліфікації;
• право на рівну з чоловіками оплату і рівне з чоловіками матеріальне забезпечення за рівну працю;
• право на оплачувану відпустку, пенсійне забезпечення. Матеріальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби та в інших випадках втрати працездатності тощо;
• право на захист від звільнення при вступі до шлюбу або вагітності, гарантування права на повернення на попередню роботу, забезпечення необхідних соціальних послуг, включаючи можливість догляду за дітьми.

Отже, Декларацією була охоплена значна сфера суспільних відносин. Основним засобом подолання дискримінації щодо жінок цей міжнародний документ називає прийняття державами заходів на законодавчому рівні. Сьогодні ні для кого не секрет, що законодавчого визнання принципу рівності прав жінок і чоловіків далеко не достатньо для зміни ситуації. Проте, закріплення у Декларації лише законодавчих заходів ліквідації дискримінації є цілком виправданим і очікуваним, оскільки головним завданням міжнародних договорів з прав людини не є вироблення конкретних механізмів подолання дискримінації, які б могли застосовуватися на національному рівні. Вони лише вказують на проблему та її прояви, констатують необхідність її вирішення, передбачають механізми і процедури, за допомогою яких дана проблема може вирішуватись на міжнародному рівні, закріплюють лише ті засоби внутрішньодержавного вирішення проблеми, які є універсальними і можуть застосовуватись на території будь-якої держави (як, наприклад, законодавчі заходи). Держави ж, отримавши таку загальну вказівку, мають виробити ефективні засоби вирішення даної проблеми на території своєї країни, врахувавши національну специфіку, внутрішньодержавну ситуацію тощо.

У зв’язку з тим, що Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок носила виключно рекомендаційний характер, мала лише моральну й політичну силу, не зобов’язуючи держави виконувати її положення. У 1972 р. Комісія ООН щодо становища жінок обговорила можливість розроблення міжнародного акта, який би надав Декларації 1967 року реальної сили, забезпечив виконання її положень і передбачав би ефективну процедуру її виконання. Таким актом стала Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 р. Конвенція набула чинності 3 вересня 1981 р., на третій день після ратифікації її двадцятою Державою-членом ООН.

Конвенція передбачає механізм контролю за виконанням кожною державою, яка її ратифікувала і тим самим погодилась на обов’язковість її положень для себе, зобов’язань, закріплених у даному міжнародно-правовому договорі. Контроль здійснюється спеціально створюваним для цього органом ООН – Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок. Сам текст Конвенції передбачає таку форму контролю, як розгляд Комітетом державних доповідей про виконання положень Конвенції на території окремої держави, які подаються до Комітету кожні чотири роки. У 1999 р. Генеральною Асамблеєю ООН був прийнятий Факультативний протокол до Конвенції, який запровадив ще одну форму контролю за виконанням положень Конвенції – прийняття і розгляд Комітетом індивідуальних скарг від жертв порушення положень Конвенції  .

Крім вказаних форм контролю за виконанням Конвенції державами, який здійснюється на міжнародному рівні, Конвенція містить вказівки на шляхи реалізації її вимог на внутрішньодержавному рівні. Крім законодавчих заходів, даний міжнародний договір пропонує державам застосовувати тимчасові спеціальні заходи. Стаття 4 Конвенції називає такі їх ознаки:

• спрямованість на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками і жінками;
• необхідність скасування таких заходів після досягнення цілей рівності можливостей і рівноправного ставлення  .

Сьогодні практично кожний документ, який приймається на міжнародному рівні, розробляється з урахуванням принципу гендерної рівності і містить положення про обов’язкове забезпечення його реалізації. Так, наприклад, Договір про заснування Європейського Співтовариства (консолідована версія) у пункті 2 статті 2 проголошує, що