Міжнародний захист прав жінок

Учасники конференції закликали уряди розробити національні стратегії та визначити цілі та пріоритети для забезпечення рівноправної участі жінок у процесі розвитку. До кінця Десятиліття жінки ООН 127 країн-членів ООН відгукнулися на заклик, створивши в тій чи іншій формі національні механізми та інститути з проведення досліджень та створення програм, націлених на покращення становища жінок  .

На додаток до вже існуючого Відділення (нині Департаменту) з поліпшення становища жінок, в ході конференції в Мехіко було ініційовано створення в системі ООН Міжнародного навчального та науково-дослідного інституту з питань поліпшення становища жінок і Фонд розвитку в інтересах жінок з метою забезпечення інституційних рамок для проведення досліджень, навчання та оперативної діяльності в питаннях участі жінок в процесі розвитку.

Важливим аспектом зустрічі в Мехіко був той факт, що тон дискусії задавали безпосередньо самі жінки. З 133 присутніх там делегацій країн-членів ООН 113 очолювали жінки. Жінки також організували паралельний Форум неурядових організацій (НУО), трибуну Міжнародного року жінки, в яких взяли участь близько 4 000 осіб  .

Між присутніми на Форумі жінками виникли гострі розбіжності, що відобразили політичні та економічні реалії того часу. Наприклад, жінки з країн Східного блоку проявили найбільшу зацікавленість у питаннях миру, в той час як жінки з країн Заходу робили акцент на рівності, а жінки з інших країн віддали пріоритет проблем розвитку. Тим не менш, Форум зіграв важливу роль, зібравши разом жінок і чоловіків з країн з різними культурами та історією для обміну інформацією та думками, а також для приведення в рух процесу, який згодом допоміг об'єднати жіночий рух, який став до кінця Десятиліття жінки ООН справді інтернаціональним. Форум також допоміг НУО відкрити шляхи до співпраці з ООН та забезпечити участь жінок в процесі вироблення політики ООН  .

На Другій всесвітній конференції зі становища жінок, скликаній у Копенгагені в 1980 році для аналізу та оцінки виконання Всесвітнього плану дій 1975 року, представники 145 країн-членів ООН прийшли до одностайної думки про досягнення значного прогресу в цій області. Уряди і світове співтовариство домоглися успіхів на шляху до досягнення цілей, поставлених п'ять років тому в Мехіко  .

Важливою віхою було прийняття Генеральною Асамблеєю в грудні 1979 року Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок – одного з найважливіших інструментів у боротьбі за рівність жінок. Конвенція, що отримала назву «Білль про права жінок», юридично об'єднувала 165 країн-членів ООН і зобов'язувала їх протягом року після ратифікації, а потім кожні чотири роки доповідати про вжиті заходи щодо подолання перешкод, що стоять перед ними на шляху до виконання положень Конвенції  . 10 грудня 1999р., в День прав людини, був відкритий для підписання Додатковий протокол до Конвенції, що дає можливість жінкам-жертвам статевої дискримінації подавати скарги в міжнародний договірний орган. Після вступу його в силу він надасть Конвенції статус, рівний статусу інших міжнародних інструментів щодо захисту прав людини.

Незважаючи на досягнутий прогрес, в ході Копенгагенської конференції був визнаний факт виникнення невідповідності між гарантованими правами й умінням жінок користуватися цими правами. Для вирішення цієї проблеми учасники конференції виділили три області, де було необхідно вжити спеціальних цілеспрямованих заходів для досягнення рівності, розвитку і миру, задекларованих на конференції в Мехіко. Цими трьома областями були рівний доступ до освіти, можливість працевлаштування та належне медичне обслуговування  .

Дискусії на Копенгагенській конференції супроводжувалися ознаками політичного тиску, причому деякі з них були характерні і для конференції в Мехіко. Тим не менш, конференція завершилася прийняттям, хоча і не одностайним, Програми дій, в якій названо ряд різних факторів невідповідності між юридичними правами й умінням жінок ними користуватися, включаючи:

• недостатню участь чоловіків у підвищенні ролі жінки в суспільстві;
• недостатність або відсутність політичної волі жінки;
• недостатнє визнання цінності внеску жінок у розвиток суспільства;
• недостатній облік особливих потреб жінок при плануванні;
• недостатнє число жінок на керівних постах;
• недостатня кількість послуг, що сприяють участі жінок у житті країни:
• недостатнє усвідомлення жінками доступних їм можливостей  .

Для вирішення цих проблем в Копенгагенській Програмі дій викладено заклик до прийняття більш істотних державних заходів щодо забезпечення прав жінок на власність і управління майном, а також по розширенню прав жінок на спадкування, опіку над дітьми і зміну громадянства. Делегати Конференції також зажадали покінчити зі стереотипами в поглядах на жінку.

Рух за гендерну рівність отримав справжнє світове визнання на Третій всесвітній конференції зі становища жінок під назвою «Всесвітня конференція для огляду та оцінки досягнень Десятиліття жінки ООН: рівність, розвиток і мир», що відбулася в Найробі в 1985 році. Багато з 15000 представників неурядових організацій, які взяли участь у паралельному Форумі НУО, поставилися до конференції як до акту «народження світового фемінізму»  . Жіночий рух, розділений політичними та економічними реаліями на конференції в Мехіко, тепер став міжнародною силою, об'єднаною під прапором рівності, розвитку і миру. За цією епохальною подією стоїть десятиліття напруженої роботи. В процесі обговорення, переговорів та аналізу виконаної роботи було зібрано багато інформації, знань і досвіду.

У той же час делегати були приголомшені даними поданих звітів. Зібрана ООН інформація показала, що поліпшення