Міжнародний захист прав жінок

У більшості країн світу, які ратифікували Конвенцію ООН 1979 р., перша вимога виконана. Що ж стосується другої вимоги міжнародних стандартів, то можливість її реалізації становлять труднощі навіть для країн, які називають себе державами з високим рівнем добробуту населення. Це пов’язано з національними традиціями, релігійними і звичаєвими нормами, а також з чинною практикою правозастосування.

Конституції більшості сучасних держав закріплюють у своїх нормах положення міжнародних та регіональних договорів, які гарантують дотримання прав людини. Серед конституційних положень, що стосуються прав жінки, слід зазначити:

• право на рівність чоловіків та жінок
• право на захист від дискримінації;
• право на однакове ставлення до жінок і чоловіків;
• право на захист від насильства;
• право на відпустку у зв'язку з материнством;
• інші економічні, політичні та соціальні права, що стосуються всіх людей, зокрема право на охорону здоров'я, житло, освіту тощо.

Держави застосовують різні підходи до імплементації правових норм, що означає включення положень підписаних угод у національну правову систему. У деяких країнах міжнародні (у т. ч. регіональні) угоди про дотримання прав людини автоматично стають складовою частиною національного законодавства. Міжнародні договори про права людини суттєво впливають на національну правову систему. Національні суди можуть брати за основу чинні міжнародні та регіональні норми захисту прав людини при вирішенні конкретних справ, і хоча суд не зобов'язаний діяти на засадах міжнародного права, він може дотримуватись їх як керівних настанов.

Держави можуть створювати адміністративні установи для виконання та перевірки дотримання норм міжнародних та регіональних угод. Наприклад, Конвенція про ліквідацію дискримінації щодо жінок вимагає від держав дій, спрямованих на поліпшення статусу жінки. Державні органи, що прямо пов'язуються з виконанням таких дій, є важливим компонентом системи захисту прав людини, так само як неурядові організації, що стежать за тим, як держава виконує взяті на себе зобов'язання.

Міжнародні та регіональні механізми захисту прав людини можуть бути використані для створення національних механізмів захисту прав людини, а саме:

• при розгляді скарг із приводу порушення прав людини, гарантованих міжнародними та регіональними договорами, якщо такі угоди є складовою національного законодавства або інтегровані в нього;
• при використанні положень міжнародних або регіональних норм дотримання прав людини як засобу тлумачення їх у національному законодавстві; судді у своїх діях можуть і повинні керуватися нормами міжнародного права при тлумаченні конкретних юридичних положень;
• коли держава шляхом ратифікації договорів бере на себе зобов'язання (наприклад, про скасування дискримінації щодо жінок), прагнучи того, щоб національне законодавство не конфліктувало з регіональними або міжнародними правовими зобов'язаннями;
• при використанні міжнародних договорів щодо захисту прав людини як мінімального стандарту захисту, який має гарантувати національне законодавство.

Національні системи захисту прав людини мають такі переваги:

• вони доступніші для більшості жінок та правозахисних організацій у кожній країні;
• якщо справи відносно захисту прав людини належать до юрисдикції вищої судової інстанції, то їх вирішення на користь жінки установлює закон, яким можуть скористатись потерпілі жінки.

Національні системи захисту прав людини наближають поняття прав жінки до сприйняття громадськості. Правозахисні групи мають змогу засобами освіти показати, як щоденна практика насильства вдома, дискримінації на роботі, відмови у праві на спадщину є порушенням основних прав жінок.

Національні системи захисту прав жінки надають активістам правозахисного руху більше можливостей для тиску на урядові структури. Цього можна досягти, вимагаючи правових реформ або більш дієвого застосування чинного законодавства. Адвокати можуть домагатись підвищення рівня правової свідомості та обізнаності громадян про права людини, проводити пропаганду серед представників правоохоронних органів та судів.

Національні системи захисту жінки мають і певні недоліки, які різняться залежно від країн. Найпоширенішими недоліками національних правових систем є:

• залежність від політичного клімату; у країнах, де уряд не сприяє захисту прав людини, національні механізми захисту прав жінки не можуть ефективно захищати її права;
• залежність від національного законодавства; якщо національні закони дискримінаційні або не захищають права жінки, то національні механізми не передбачають такого захисту;
• залежність від місцевої адміністрації. Якщо місцева політична, державна або юридична адміністрація негативно сприймає захист прав жінки, то вона перешкоджатиме застосуванню міжнародних, регіональних та національних законів у подібних випадках.

Україна однією із перших країн світу проголосила у своїй Конституції 1918 року рівноправність статей і в усіх наступних Конституціях України (1937 р., 1978 р., 1996 р.) послідовно реалізувала в життя цей важливий демократичний принцип. До того ж Україною ратифікована переважна більшість основних Конвенції ООН та МОП, що регулюють питання рівноправності статей. Проте до повного перетворення в життя відповідних міжнародних стандартів ще досить далеко. Недостатньо погоджена робота різних ланок державно-правового механізму реалізації міжнародних норм у сфері прав людини. Недостатньою є також активність жінок і жіночих громадських організацій у галузі захисту прав людини. Для активізації цих процесів необхідний високий рівень розвитку жіночої особистості, її політичної культури, свідомості, психології, внутрішньої свободи, розвиток політичного плюралізму і багатопартійності в державі  .

Дисбаланс у питаннях