Міжнародний захист прав жінок

Конвенція про працю жінок у нічний час, прийнята також 29 жовтня 1919 р., закріплювала положення, відповідно до якого жінки, незалежно від віку, не можуть використовуватись на роботах у нічний час на державних або приватних промислових підприємствах чи в будь-яких філіях таких підприємств, за винятком підприємств, на яких працюють лише члени однієї родини;

Рекомендація щодо праці жінок у нічний час у сільському господарстві, прийнята 25 жовтня 1921 р., рекомендувала членам Організації забезпечити жінкам достатній період для відпочинку, який становив би не менше 9 годин;

Рекомендація щодо загальних принципів організації систем інспекції для забезпечення втілення в життя законів і правил стосовно захисту працівників, прийнята 22 жовтня 1923 р., встановлювала, що кожна держава повинна передбачити систему інспекції, в якій мають брати участь жінки, для того щоб забезпечити запровадження в життя законів і правил щодо захисту працівників, та ін.  .

 

Спільною рисою усіх сучасних держав є проблема глобалізації гендерного рівноправ’я (чоловіків і жінок), про що свідчить проведення під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій, присвячених проблемам становища жінок. Процес глобалізації проявляється в трансформації проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з суто національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій і декларацій, спеціально присвячених питанням гендерного рівноправ’я.

Вперше питання про захист прав жінок було поставлене у зв’язку з необхідністю забезпечення їх прав у сфері праці. Урегулювання трудових відносин, в яких беруть участь жінки як окрема соціальна група, обґрунтовувалося у переважній більшості випадків необхідністю захисту функції материнства.

Створення механізму забезпечення прав жінок відбувалося без врахування принципу гендерної рівності та мало патерналістській характер, який полягає в тому, що держава здійснює захист прав жінок через встановлення для них ряду заборон і обмежень, мотивуючи це необхідністю збереження функції материнства.

Україна однією із перших країн світу проголосила у своїй Конституції 1918 року рівноправність статей і в усіх наступних Конституціях України (1937 р., 1978 р., 1996 р.) послідовно реалізувала в життя цей важливий демократичний принцип. До того ж Україною ратифікована переважна більшість основних Конвенції ООН та МОП, що регулюють питання рівноправності статей.

Поняття міжнародного механізму захисту прав людини, в тому числі жінки, включає багато складових елементів, серед яких міжнародні документи, міжнародні організації та їхні органи, практика застосування міжнародних документів та міжнародний контроль і процедури розгляду спорів.

 

Реальне рівноправ’я чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови демократичної правової держави. Сучасний стан суспільних відносин не дозволяє ігнорувати знання, навички та творчі здібності жінок, а потребує негайного і повного їх використання. Рівна участь жінок у професійному, політичному та громадському житті повинна бути поєднана з їх рівною відповідальністю при прийнятті рішень на державному рівні.

Основним обмеженням свободи вибору жінкою життєвого шляху є сформовані в суспільстві стереотипи про рольове призначення жінок, які підтримуються державою та забезпечуються правом. Суттєво пом’якшити дію цих перепон можливо лише в умовах соціальної правової держави шляхом упровадження в суспільство ідеології егалітарних відносин між статями.

У середині ХХ століття намітилися зміни у розгляді міжнародною спільнотою шляхів захисту прав жінок, що було обумовлено зміною в їх розумінні. Якщо до цього переважав патерналістський підхід до створення механізму захисту прав жінок, який базувався на відношенні до жінки як до більш слабкої істоти, ніж чоловік, а отже, такої, що потребує додаткового піклування, що призводило до обмеження можливостей жінок (особливо, в сфері праці, кар’єрного росту), то з середини ХХ століття поступово переважає підхід, який визнає, що біологічні відмінності між чоловіками і жінками не повинні бути перешкодою для жінок у реалізації рівних з чоловіками прав, а тому завданням держави є забезпечення жінкам рівних з чоловіками можливостей для їх реалізації. Саме такий підхід був покладений в основу Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, а значить є обов’язковим для всіх держав, що її ратифікували (зокрема, для України).

Якщо у першій половині ХХ століття переважали міжнародно-правові договори, які охоплювали виключно сферу трудових відносин, то у другій половині приймаються акти, спрямовані на регулювання практично всіх найбільш важливих суспільних відносин з метою реалізації принципу гендерної рівності (політичні, економічні відносини, трудові, сімейні, відносини у сфері освіти і медичного обслуговування тощо).

Важливими кроками у розвитку законодавства у сфері прав жінок є проведення під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій. Так, у 1902 р. в Гаазі були прийняті міжнародні конвенції, що стосувалися колізій національних законів з питань шлюбу, розлучення та опіки над неповнолітніми, а в 1904 р. та в 1910 р. – міжнародні конвенції, що стосувалися заборони торгівлі жінками та дітьми. У 1980 р. в Копенгагені відбулася Друга Всесвітня конференція ООН з прав жінок, на якій були розглянуті додаткові підтеми: «Освіта, зайнятість та охорона здоров’я». Істотний внесок в трактування поняття «рівність статей» внесла Третя Всесвітня конференція зі становища жінок (Найробі, Кенія,