Міжнародний захист прав жінок

У багатьох державах і регіонах світу, поряд з дискримінацією за ознакою статі, збереглися і просто варварські звичаї щодо жінок і дівчат. Йдеться насамперед про «вибракування» дівчат ще до їх народження, що стало можливим з розвитком медицини і техніки, яка дозволяє визначати стать ще не народженої людської істоти. З такими актами доводиться зіштовхуватися в ряді держав Азії, зокрема, в Індії і Пакистані. Такими видами культурних традицій, що існують у громаді протягом багатьох поколінь, є: шлюби в ранньому віці; заборони жінкам контролювати народження дітей; перевага дітям чоловічої статі й умертвіння новонароджених дівчат; знахарська практика родопомочі; перевірка на цнотливість тощо.

Особливо небезпечними є операції по видаленню хірургічним шляхом деяких чи усіх найбільш чутливих частин жіночих статевих органів. Це – вікова практика, яка пояснюється існуванням відповідних звичаїв. Вона поширена в країнах Африки, Азії, Близького Сходу і Аравійського півострова. У деяких громадах такі операції, що калічать дівчат, є важливою частиною обряду, який знаменує дорослішання дівчини. Такі операції роблять і жінкам під час укладання шлюбу. Вважається, що за допомогою подібних операцій можна контролювати сексуальність жінки, однак насамперед мається на меті збереження жінкою невинності до шлюбу і гарантування її цнотливості надалі. Фактично такі операції приносять жінкам і дівчатам численні фізіологічні ускладнення і великі психологічні проблеми. Практика застосування операцій на жіночих статевих органах давніша за християнство й іслам. У Давньому Римі їх застосовували, щоб перешкодити появі потомства у рабинь. У Середньовічній Англії жінок змушували носити металеві пояси цнотливості, щоб не допустити зради дружин під час довгої відсутності їхніх чоловіків. У тій чи іншій формі така практика існувала до XIX ст. в Англії, Франції, США, царській Росії й інших країнах  .

Більшість із зазначених традицій є актами насильства щодо жінок і дівчат з боку родини і громади, але держава найчастіше не звертає на це увагу, в тому числі на такі факти, як побиття і зґвалтування особи членами сім’ї. Міжнародне співтовариство довгий час не займалося питаннями насильства щодо жінок, оскільки вважалося, що ця проблема входить у приватну сферу, на яку не поширюється дія міжнародних конвенцій. Однак через зростання кількості національних конфліктів виявилося, що від насильства страждають не лише окремі жінки, але і цілі соціальні групи – жінки-біженки, жінки-мігранти, жінки, що належать до національних меншостей, жінки-інваліди, жінки-в’язні тощо. Усе це привело до формування в міжнародному співтоваристві думки, що насильство щодо жінок є проявом історично сформованого нерівного співвідношення сил між чоловіками і жінками в суспільстві, одним з основних соціальних механізмів, за допомогою якого жінок змушують займати підлегле становище порівняно з чоловіками. Такі обставини вимагали встановити відповідальність держав перед своїми громадянами за недотримання гарантованих міжнародним співтовариством прав і свобод, що проголошені в багатьох міжнародних документах.

Бажаючи додати такому підходу характер міжнародного зобов’язання, Генеральна Асамблея ООН прийняла 20 грудня 1993 р. Декларацію про ліквідацію насильства щодо жінок. Особливої уваги заслуговує ст. 2 цієї Декларації, що визначає види насильства щодо жінок: фізичне, статеве і психологічне не лише в сім’ї та суспільстві, але і насильство з боку чи при потуранні держави, де б воно ні відбувалося. Важливою є і ст. 4 Декларації, яка орієнтує держави на позитивні дії. На жаль, виявлені порушення прав жінки нерідко залишаються безкарними і виправдовуються як невід’ємна частина культури, релігії чи людської природи. Огляд міжнародної правозахисної практики свідчить, що міжнародні і регіональні правозахисні конвенції дуже рідко застосовуються в судовій і адміністративній практиці уповноважених органів різних держав  .

Сьогодні спільним для всіх держав світу є процес глобалізації гендерної рівноправності, яка з правової точки зору проявляється в переміщенні проблеми прав людини в цілому і в прав жінки зокрема з національного рівня на рівень міжнародного права, наслідком чого є прийняття низки міжнародних конвенцій і декларацій, присвячених гендерній проблематиці, визнання індивіда, незалежно від статті, рівноправним суб’єктом міжнародного права. Перед світовим товариством постає завдання вироблення багатоцільової стратегії забезпечення гендерної рівноправності осіб на національному, регіональному та міжнародному рівнях.

Поняття міжнародного механізму захисту прав людини, в тому числі жінки, включає такі складові елементи, як міжнародні документи (конвенції, декларації, договори) ; міжнародні організації та їхні органи; практику застосування міжнародних документів та міжнародний контроль і процедури розгляду спорів.

Питання про необхідність створення спеціального механізму захисту прав жінок вперше було поставлене на міжнародному рівні на початку ХХ століття. У 1919 – 1923 роках Міжнародною організацією праці було прийнято цілий ряд Рекомендацій і Конвенцій, спрямованих на захист прав жінок. Серед них, зокрема, такі:

Рекомендація щодо захисту жінок і дітей від сатурнізму, яка була прийнята 29 жовтня 1919 р., в якій рекомендувалося членам Міжнародної організації праці, щоб жінки та підлітки