Мова як суспільне явище

 

Лексика обмеженого вживання

 

Крім основного лексичного складу української мови, є слова, користування якими обмежене або територією, або тією чи іншою суспільною групою – представниками окремих галузей науки, мистецтва, техніки й виробництва. 

Серед лексики обмеженого вживання розрізняють територіально обмежену (діалектну) лексику та соціально обмежену. 

 

Територіально обмежена лексика

 

Діалектна лексика, або діалектизми (від грец. ‘наріччя’), у своїй основі є засобом усного спілкування людей певної території. Українська мова має три наріччя – північне, південно-західне та південно-східне, які різняться між собою, а також від літературної норми фонетичними, граматичними й лексичними ознаками.

Діалектизми – це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту). Діалектизми бувають лексичні, етнографічні, семантичні. 

Лексичним діалектизмами вважаються слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя – ‘картопля’, когут – ‘півень’, блават – ‘волошка’, тайстра – ‘торба’, ляскавиця – ‘грім’, таний – ‘дешевий’, банітувати – ‘лаяти’, банувати – ‘шкодувати’, ачей – ‘може’, борзо – ‘швидко’, киря – ‘сокира’, веселуха – ‘райдуга’, вомпити – ‘кричати’, пиняво – ‘мляво’.

Етнографічні діалектизми є назвами місцевих реалій, невідомих або невикористовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу: гуня – ‘жіноча свитка’, каптур – ‘очіпок’, черес – ‘широкий шкіряний пояс’, бебешка – ‘вид кофти; назви страв місцевої кухні: жур – ‘страва з вівсяного борошна’, каварма – ‘страва з баранини’, потрібка – ‘страва з подрібненої печінки’; назви житлових і господарських приміщень та їх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо: папера – ‘великий кошик з верболозу на овочі’, підря – ‘полиця під покрівлею в гуцульській хаті’, колиба – ‘чабанська або лісорубська хатина’; назви, пов’язані з місцевим мистецтвом: дримба, трембіта, флояра; з місцевою демонологією: мольфар – ‘чаклун’, арідник – ‘злий дух’, мавка – ‘лісова русалка’. 

Семантичні діалектизми – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням: вино – ‘виноград’, масть – ‘жир’, квасок – ‘щавель’, базар – ‘майдан’, губа – ‘гриб’, струк – ‘перець’, гірчиця – ‘перець’, ноша – ‘одяг’.

Літературна мова виникає на основі якогось одного діалекту чи групи споріднених діалектів, але вона вже на початку свого становлення виходить за межі основного говору, починає залучати й елементи (особливо лексичні) з інших говорів. У період формування нової української літературної мови багато письменників використовували діалектизми, що згодом не закріпилися в лексичному складі нормованої мови:

Як ворон, небо почорніло, 

Шварнула блискавка – грім грюкнув і загув.

(Є. Гребінка).

 

Нехай лиш відтіль уплітає

І Рима строїти чухрає, – 

А то заліг, мов в грубі пес.

Коли ж він буде йще гуляти,

То дам йому себе я знати, – 

Оттак сказав, скажи, Зевес. 

(І. Котляревський).

У Т. Шевченка невмотивованих діалектизмів зустрічаємо далеко менше. Ще менше їх у його наступників – І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, Лесі Українки, що вдавалися до діалектизмів здебільшого як до стилістичного засобу. Західноукраїнські письменники І. Франко, О. Кобилянська, Л. Мартович, В. Стефаник, М. Черемшина, Н. Кобринська орієнтувалися на мову наддніпрянців, але не могли цілком відірватися від стихії південно-західних говірок. Творчість цих майстрів слова сприяла розширенню діалектної основи української літературної мови.

 

Соціально обмежена лексика

 

Поряд із загальною та локальною системами лексики національної мови існують і соціальні підсистеми. Словник лікаря й інженера, металурга й харчовика, продавця й водія, студента консерваторії чи інституту легкої промисловості – у лексиконі представників кожної з названих груп населення є специфічні слова, властиві тільки їм. Це лексеми, обмежені у своєму функціонуванні. Тобто мовлення окремих професійних і соціальних груп населення має специфічні риси в доборі в використанні слів. Тому лексичний склад мови треба розглядати й у соціальному плані.

Обсяг лексикону певної соціальної або професійної групи визначається ступенем відособлення її від решти носіїв мови. Цей лексикон убирає в себе якусь кількість повнозначних слів – іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше – числівників та займенників. Специфічних службових слів (сполучників, прийменників, часток) у складі таких відгалужень від загальнонародної мови немає.

Наприклад, одним із відгалужень від загальнонародної мови є так звана “дитяча мова”. Цей словник охоплює невелике коло понять, що ними оперують діти на початку свого свідомого життя: моня, коко, папа (‘хліб’), биця (‘теля’), киця, паця (‘свиня’), ціпа (‘курча’), льоля (‘сорочка’), дюдя (‘холод’), жижа (‘щось гаряче’), хоха (‘щось страшне’), гам (‘їсти’) та ін. Відмінності в користуванні лексичними засобами мови залежать і від загальноосвітнього рівня її носіїв: словник людини освіченої багатший і вишуканіший, ніж у того, хто не має освіти. На лексичні особливості мовлення впливає рід занять людини, коло її інтересів, середовище, з якого вона вийшла чи до якого належить, навіть те, з ким і де відбувається розмова. Отже, факторів, що зумовлюють соціальне або професійне розшарування лексичного складу мови, чимало. Лексика обмеженого функціонування поділяється на три групи: професіоналізми,