Мова як суспільне явище

Предмет:

Мовознавство

Тип роботи:

Курс лекцій

К-сть сторінок:

175

Мова:

Українська

Оцінка:

(верхи), кіптюга (куряво), кучер (візник), лохи (лахміття), лебедиха (самка лебедя). Це лексичні одиниці, що входять до складу літературної мови, не порушуючи її норм. У розмовній формі літературної мови вони вживаються нарівні з нейтральними компонентами, не знижуючи стилю. Тобто, до складу розмовної лексики належать слова, що, будучи літературними, надають мовленню розмовного забарвлення. Як правило, вони використовуються в усному варіанті літературного мовлення. Ця лексика відтворює прохання, спонукання, наказ, ствердження, заперечення, різні життєві імпульси: упрохувати, під’юджувати, сіпатися, чухмаритися, белькотіти, маніжитися, репетувати, ліжма, навстоячки, навкидя, мастак, гультяй, крутій, скиглій, завидющий, хитрющий, хрясь, бах, геп, бух. Сюди входять також уживані в переносному, здебільшого образному значенні слова, які в прямому значенні є нейтральними: ведмідь, заєць, лисиця (у застосуванні до людей), роздзвонити –‘проговоритися’, промахнутися – ‘помилитися’, розплатитися – ‘помститися’, охрестити – ‘назвати’; слова з додатковими стилістичними відтінками – жартівливості, іронії, зневаги, осуду: бовкати, бухикати, варнякати, приндитися, забрьоха, мандрьоха, придзигльований, підтоптаний, довготелесий. До слів розмовного характеру в лексичному складі української мови існують нейтральні відповідники: мастак – митець, мудрак – мудрець, періщити – бити, перехнябитися– зігнутися, ліжма – лежачи, навстоячки – стоячи, довготелесий – високий.

Ця група лексики задовольняє розмовне спілкування, може вживатися в художній мові з певною стилістичною метою.

Розмовно-літературна лексика охоплює слова, що називають поняття та речі побуту різних соціальних груп. Вона найближче стоїть до загальновживаної, але відрізняється специфічним побутовізмом. Це назви одягу, речей, їжі, хатнього начиння, розваг, звичаїв певної соціальної групи людей чи певної території.

Прикладами розмовної лексики можуть бути і слова-скорочення із суфіксом -к: двадцятка, маршрутка, заліковка, читалка, нейтрала; назви осіб із суфіксом –ун: хитрун, пустун, балакун, веселун; збірні та неозначені числівники; частки еге, еге ж, авжеж; прикметники, іменники, дієслова із зменшено-пестливими суфіксами (їстоньки, питоньки, смаглявенький); займенник самісінький, числівник однісінький в значенні займенника, займенник всенький; прислівники ліньки, сидьма, донесхочу; слова з відтінком згрубілості; вигуки.

Що ж до другої частини розмовної лексики, – просторіччя, – це розмовно-знижені слова типу: агакати, мамкати, викати, тикати, волоцюга, злидота. Просторічна лексика перебуває на грані літературного вжитку і часто виходить за межі літературної мови. Сюди належать слова перекручені, спотворені з погляду норм літературної мови: звиняйте, піраміндон, скомпрометувати, санаторія, хвершал, хвігіль, секлетар, булгахтер, лаболаторія, інциндент; слова з різко зниженим, експресивним забарвленням: злигатися, знюхатися, свиняка, пика, рило, стерво. Просторічними елементами в українській мові є невмотивовані русизми на зразок пожалуста, понімаєте, діжурний, зобилля, ізячний, канєшно, невдобно. Така лексика, крім усного розмовного мовлення людей з низькою мовною культурою, використовується для надання текстові жартівливо-іронічного забарвлення, а ще частіше для негативної характеристики персонажів: “Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовій матері, поки ребра цілі, поки голова на в’язах стирчить. Забирайтеся, злидні чортовії” (М. Стельмах).

Одним із компонентів цієї лексики є вульгаризми – просторічно-вульгарні слова, що перебувають за межами літературної мови і включають у себе лайки, прокльони, прізвиська.

Межі між розмовно-літературними словами і просторіччями, які не характеризуються брутальними й лайливими відтінками, є рухомими: слова розмовно-літературні можуть переходити у просторіччя, і навпаки.

Емоційно-експресивне забарвлення слів

Частина лексичних одиниць характеризується наявністю в них рис експресивності та емоційності. Експресія – сила вияву почуттів, переживань, інтенсивність вияву виразності, характеристичності.

Експресивність може міститися у значенні окремого слова (така лексема виступає синонімом до нейтральної назви явища або поняття), а може створюватися описово (контекстом).

Емоційною зветься та категорія слів, яка, крім об’єктивного лексичного значення, містить і значення суб’єктивне – ставлення мовця до висловленої думки. Коли людина, користуючись певним типом лексики, висловлює свої позитивні чи негативні емоції, у цьому їй завжди допомагає експресія (сила, виразність), яка обов’язково супроводить вияви почуттів. Тому розчленування цієї лексики на емоційну та експресивну (при стилістичній характеристиці), як правило, умовне. Так, наприклад, у слові линути (прилинути), крім емоцій поетично-голубливих, наявна експресія, яка бере початок у чисто раціональному ‘летіти плавно, без рвучких змін темпу й напрямку’, проте невіддільна від позитивної оцінки естетичного враження від такого руху.

Певна експресивність властива всім стилям мови й накладає на їх лексичні засоби відповідну барву (навіть науково-термінологічна лексика має своє експресивне забарвлення – сухості, холодності, книжності). Проте група емоційно-експресивної лексики визначається значно вужче, обмежуючись лише кількома категоріями слів. До складу цієї лексики належать слова, які вже в своєму значенні містять позитивну чи негативну оцінність і називають відчуття, настрої, процеси (нудьга, сум, жаль, досада, кохання, ласка, краса, втіха, розкіш, щебетати, пестити). Ці слова можуть виражати позитивну чи негативну оцінку явищ з точки зору мовця і з точки зору будь-якої суспільної групи (милий, щирий, любий, коханий, ясний, красний, змучений, жорстокий, нещасний, немилосердний, хороше, чудово, страшно). До емоційно-експресивних належать також слова, в яких оцінність виражається не лексично, а граматично, тобто суфіксами чи префіксами емоційної оцінки (сонечко, голівка, матінка, очиці, батенько, братик та ін.).

Частина слів української мови не має постійного емоційного забарвлення, а набуває його залежно від того, в якому контексті і з якою настановою вживається (неабияку роль тут відіграє вимова, інтонація, місце слів у реченні та ін.).

Найбільш стійкою та виразною є емоційність, пов’язана з походженням слова або місцем переважного