Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890 – 1918 рр.)

Федералізація СДРПА за національною ознакою, виникнення на теренах сусідньої Російської імперії Бунду та єврейської організації в ППС надали нового звучання “єврейській проблемі” всередині ППСД. На тлі національного пробудження єврейського народу, поширення ідеології сіонізму та початку партійно-політичної диференціації в середовищі галицьких євреїв, а з іншого боку – посилення антисемітських настроїв у масах, єврейських погромів ППСД вступила у ХХ ст. під знаком гострої боротьби проти “єврейського сепаратизму” всередині власної організації. Для партійного керівництва було очевидним, що самостійна єврейська соціал-демократія буде діяти там само, де й польська, відтягуючи від неї значну кількість прибічників. Ситуація ускладнювалася появою в Галичині й на Буковині ще однієї соціал-демократичної партії – “Поалей-Ціон” (“Робітники Сіону”, 1904 р.). Поалей-ціонізм був лівим, робітничим крилом сіоністського руху.

Аналіз фактів свідчить, що справжнім вододілом у полеміці всередині ППСД виступала єврейська національна ідентичність. Асимільовані польською культурою єврейські діячі партії (Г. Діаманд, Е. Гекер, Г. Ліберман та ін.), котрі не володіли єврейською мовою і послуговувалися польською як рідною або розмовною, виступали проти виокремлення єврейської соціал-демократії. Прибічниками останнього були національно свідомі євреї, насамперед із молоді, які не втрачали зв’язку з єврейським середовищем, але з огляду на свої соціалістичні переконання не знаходили себе в інших єврейських релігійних або політичних організаціях, прагнули поєднувати соціалізм із боротьбою за національну рівноправність євреїв.

Лідери галицько-польської соціал-демократії, враховуючи високу частку євреїв серед робітників і ремісників, не були готові йти далі своєрідного “рубікону”, яким для них було існування єврейського комітету в партії та видання газети ідишем. Це підштовхнуло частину єврейських діячів ППСД до виходу з партії та утворення ЄСДП Галичини і Буковини.

Постання нової партії було проголошене від імені її оргкомітету в першотравневій відозві 1905 р. Засновники ЄСДП Р.Бірнбаум, К.Ейнеуглер, Г. Гроссман, Я. Бросс та інші мотивували свій крок прагненням того, щоб соціал-демократичний рух охопив якомога ширші маси єврейського пролетаріату. Установчий з’їзд ЄСДП відбувся у Львові 9–10 червня 1905 р. Тим часом у визнанні новій секції відмовив загальнопартійний Заряд СДРПА, що, як і “старе” керівництво УСДП, солідаризувався з позицією польських товаришів. У лавах ППСД залишилася частина її видних єврейських діячів (Г. Діаманд, І. Гросс, Е. Гекер, Г. Ліберман, М. Цеттербаум та ін.).

У п’ятому розділі – “Поглиблення міжнаціональних суперечностей і дезінтеграційні процеси в СДРПА (1907–1914 рр.)” – зазначено, що в робітничому й соціал-демократичному рухах протягом деякого часу давалася взнаки інерція, набрана цими рухами в 1905–1907 рр. Партійні форуми 1908–1911 рр. демонстрували зростання організацій ППСД у середовищі промислових робітників та ремісників. Станом на 1910 р., згідно зі звітом, поданим партією конгресові ІІ Інтернаціоналу в Копенгагені, ППСД мала вже 120 місцевих партійних осередків, 14 фахових секретаріатів (28 тис. організованих членів профспілок). Партійна преса складалася з двох щоденних газет (“Naprzуd” і “Gіos”), двох тижневиків (“Prawo ludu” та “Robotnik Њl№ski”), а також часопису для жінок “Gіos kobiet” і ряду профспілкових видань. Загальний разовий наклад її становив 45 тис. прим. У 16 містах (Кракові, Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Дрогобичі, Стрию, Бельську, Жешуві, Подгужі, Новому Сончі, Ярославі, Цешині та ін.) партія контролювала 36 робітничих кас хворих. Виділялися своєю активністю й порівняно нечисленні депутати ППСД в органах місцевого самоврядування, насамперед І.Дашинський у міській раді Кракова та особливо Е.Бобровський у раді м. Подгуже.

Разом із тим, єврейські та українські соціал-демократи претендували на розширення сфер свого впливу, у тому числі й за рахунок ніш, уже зайнятих польською секцією. Зокрема в 1907–1911 рр. продовжувався відтік єврейських робітників із ППСД до “сепаратистської” ЄСДП Галичини і Буковини. Напередодні свого IV з’їзду (25–26 жовтня 1910 р.) ЄСДП мала вже 80 організацій та понад 4,2 тис. членів партії в 32 населених пунктах. З’їзд констатував, що 90% організованого єврейського пролетаріату в Галичині згуртовано під прапором ЄСДП. Близько 7% усіх єврейських робітників належало до фахових організацій Поалей-Ціон. Намагання польських соціал-демократів протидіяти цьому шляхом створення ілюзорних “Єврейської секції” та “Єврейської соціал-демократії” (ЄСД) у складі ППСД виявились неефективними. Під загрозою втрати мандатів на чергових парламентських виборах ППСД пішла на злиття своєї єврейської організації з ЄСДП (т.зв. об’єднавчий з’їзд 14–15 жовтня 1911 р. у Львові), однак по закінченні виборчої кампанії відмовилася від поступок.

1907–1911 рр. стали й періодом кількісного та якісного зростання багатонаціонального соціал-демократичного руху на Буковині. Крайова Буковинська соціал-демократична партія, згідно зі статутом, об’єднувала соціал-демократів п’яти національностей – німців, румунів, євреїв, поляків та українців. Загальнопартійний керівний виконавчий орган (крайова Екзекутива або Заряд) обирався з представників усіх цих національностей. Завдання агітації серед робітників кожної національності покладалося на окремі національні агітаційні комітети, які мали створюватися національними секціями СДРПА й працювати в порозумінні як із виконкомами своїх національних секцій, так і з буковинською крайовою Екзекутивою. Окремі національності створювали й власні культосвітні комітети на місцях, котрі підпорядковувалися тільки буковинській Екзекутиві. Поруч з уже існуючими німецькомовним “Volkspresse” та румунським “Lupta” третім соціал-демократичним часописом на Буковині стала з 1908 р. українська “Борба”. На 1910 р. БСДП мала 448 членів, які сплачували їй партвнески, окрім того понад 1,8 тис. робітників, об’єднаних у