Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890 – 1918 рр.)

Прагнення частини провідників ГРП перетворити її на суто польську партію суперечило принципам організаційної побудови СДРПА, яка на той момент ще не мала у своїй структурі національних партій. Питання залишалося відкритим, набуваючи дедалі більшої актуальності. І з’їзд галицької соціал-демократії (Львів, 31 січня – 2 лютого 1892 р.) за участю біля 40 делегатів зі Львова, Кракова, Станіслава, Коломиї, Подгужа, Тарнува, Нового Сонча й Бялої завершив початковий період організаційного оформлення соціал-демократичного руху в Галичині. Після І з’їзду ГРП змінила свою назву на Соціал-демократичну партію Галичини (з 1893 р. – і Сілезії). Це означало формальне підтвердження загальнокрайового, інтернаціонального характеру партії, а з іншого боку – початок нового етапу в її діяльності.

Організаційне зміцнення СДРПА в 1892–1897 рр. йшло по лінії конкретизації критеріїв членства й подолання рудиментів аморфності партійної організації, розбудови її структури шляхом створення ланок зв’язку між координаційними центрами руху (дотепер – редакціями часописів), які поступово перетворювалися на справжні керівні органи, з одного боку, а з іншого – його рядовими членами, об’єднаними в різноманітних фахових і загальноробітничих товариствах. При цьому ідейно-організаційний розвиток галицької та австрійської соціал-демократії був тісно взаємопов’язаним і взаємозумовленим. Організаційне зміцнення СДРПА в першій половині 90-х років ХІХ ст. сприяло консолідації національно-крайових партій, а їхнє посилення, у свою чергу, об’єктивно створювало передумови для федералізації австрійської соціал-демократії.

Поглиблення міжнаціональних суперечностей, як у суспільстві, так і всередині партії, активізація національно-визвольних рухів великою мірою визначали змістове наповнення, спрямованість та перебіг процесу становлення СДПГіС, що охопив 1892–1897 рр. З одного боку, він характеризувався загостренням внутріпартійної боротьби (між керівництвом і “незалежними соціалістами”), сутність якої в умовах кристалізації засад партійної діяльності в ідеології, тактиці та організації полягала в зіткненні старих і нових ідейно-концептуальних підходів, організаційних форм та методів політичної роботи галицьких соціал-демократів. З іншого боку, упродовж 90-х років ХІХ ст. дедалі виразнішим ставав польський національний характер партії, що зумовило спроби відокремлення єврейських соціал-демократів, позначилося на взаєминах з українськими радикалами, стало одним із найважливіших факторів появи наприкінці 90-х років окремої УСДП.

Польські соціал-демократи, слідом за чеськими, відіграли помітну роль у реорганізації СДРПА за національним принципом. Після Вімберзького загальнопартійного з’їзду австрійської соціал-демократії (1897 р.) завершилося й ідейно-організаційне оформлення СДПГіС як польської соціал-демократичної партії, польської автономної національної секції СДРПА.

У цей же період у фазу організаційного оформлення вступив і соціал-демократичний рух на Буковині. У серпні 1896 р. на з’їзді в Чернівцях окремі групи соціал-демократів об’єдналися в багатонаціональну Буковинську соціал-демократичну партію – складову СДРПА. Проте в рамках досліджуваного в розділі періоду БСДП фактично перебувала ще в стадії організації.

Натомість утворення УСДП було безпосередньо підготовлене діяльністю “молодого” крила РУРП (М. Ганкевич, Ю. Бачинський, Р. Яросевич, В. Будзиновський, С. Вітик, Є. Левицький та ін.), кістяк якого складало студентство, молода інтелігенція. Світогляд “молодих” радикалів характеризувався поєднанням соціал-демократичної ідеології з радикальнішим підходом до розв’язання українського питання.

Виникнення української національної секції австрійської соціал-демократії розтягнулося на період 1896–1899 рр. і остаточно завершилося лише виходом частини “молодих” із РУРП та проголошенням ними утворення Української соціал-демократичної партії як складової СДРПА у вересні 1899 р. Створенням цієї останньої за порядком, шостої секції, об’єктивно найслабшої та все ж важливої в ідейно-політичному відношенні, завершилася федералізація австрійської соціал-демократії епохи Габсбургів.

Останнє десятиліття ХІХ ст. виявилося свого роду перехідним етапом в історії соціал-демократичного руху в Галичині й на Буковині, упродовж якого відбулося спочатку організаційне оформлення руху, а згодом – доволі швидка його еволюція від інтернаціональних крайових об’єднань до національних партій, автономних секцій СДРПА.

У четвертому розділі – “Політико-ідеологічне й організаційне становлення національних секцій австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1899–1907 рр.)” – охарактеризовано розвиток теоретично-концептуальних засад австрійської соціал-демократії, поглядів її провідників О. Бауера, К. Реннера, І. Дашинського та ін. Стверджено, що з прийняттям Брюннської (1899 р.) та Віденської (1901 р.) програм завершилась ідейна еволюція австрійської соціал-демократії до реформізму й парламентаризму. Разом з усією СДРПА її національні секції зайняли центристські позиції в міжнародному робітничому русі. У ставленні до держави соціал-демократи перебували під значним впливом лассальянства, розраховуючи використати існуючі державні інституції як інструменти поетапної суспільної трансформації. Значення, яке надавалось “австромарксистами” державі, для соціал-демократів поневолених народів підвищувало вагу боротьби за національну державність.

Особливе місце в ідеології австрійської соціал-демократії посіло національне питання. Незгоди щодо перспектив Австро-Угорщини як багатонаціональної країни між австронімецькими та слов’янськими соціал-демократами зумовили існування в останніх свого роду дворівневої національної програми. Офіційно прийняті в СДРПА постулати національно-територіальної автономії польська й українська секції відверто розглядали лише як програму-мінімум, перший крок до здійснення напівофіційної, формально не прийнятої жодним партз’їздом стратегічної мети (програми-максимум) – незалежної національної державності, що мала б охопити всі землі народу, розділеного імперськими кордонами.