Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890 – 1918 рр.)

У рамках першого блоку виділяються програми СДРПА, на основі яких діяли соціал-демократичні партії в Галичині й на Буковині, їх статути, протоколи й стенограми з’їздів, конференцій і нарад. Більшість із них вийшла друком ще в досліджуваний період і зберігається у фондах бібліотек Австрії, Польщі, України.

Важливим джерелом є матеріали роботи керівних органів соціал-демократичних партій. Це неопубліковані протоколи засідань загальнопартійного Заряду СДРПА, офіційна кореспонденція її Секретаріату, що зберігаються в архіві центральних органів партії у Відні (Австрія), протоколи засідань та інша діловодна документація Виконкому ППСД, збережена у фондах Державного архіву в Кракові (Польща). Ці ж колекції містять звіти, повідомлення, листи місцевих партійних організацій і регіональних партійних структур, профспілкових і культосвітніх об’єднань.

Серед пропагандистсько-агітаційних матеріалів унікальним джерелом є преса (газети “Воля”, “Земля i воля”, “Борба”, “Вперед”, “Праця”, “Добра новина”, “Arbeiter-Zeitung”, “Praca”, “Robotnik”, “Naprzуd”, “Gіos”, “Volkspresse”, журнали “Наш голос”, “Der Kampf” та iн.). Помітний інтерес становить й інша видавнича продукцiя соцiал-демократiї, зокрема популярні брошури, робітничі календарi, праці лiдерiв СДРПА та її секцій – В. Адлера, О. Бауера, К. Реннера, Ю. Бачинського, С. Вiтика, М. Ганкевича, I. Дашинського, Г. Діаманда, В. Левинського, Я. Пістінера та багатьох iнших, а також листівки, відозви, плакати, афіші тощо.

Надзвичайно цінними є джерела особового походження, представлені мемуарною літературою (спогадами, щоденниками І. Дашинського, Г. Діаманда, Б. Дробнера, А. Чернецького та ін.), листуванням, автобіографіями, некрологами. Приватна кореспонденція діячів галицької та буковинської соціал-демократії разом із залишками партійного діловодства збережена в архіві Віктора й Фрідріха Адлерів у Відні, особових фондах Ю.Бачинського, Є. Косевича, В. Левинського, В. Старосольського (Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ)), Г. Діаманда, особистих паперах В. Винниченка (вiддiл рукописiв Львівської наукової бібліотеки iм. В. Стефаника НАН України), Е. Бобровського, З. Клеменсевича (Державний архів у Кракові), інших архівних колекціях. Типовим прикладом автобіографії є життєпис В. Левинського, який зберігається серед документів ф. 57 (“Колекція документів з історії Компартії України”) Центрального державного архіву громадських об’єднань України, м. Київ.

Джерела другої групи (іншого походження) можна умовно поділити на джерела державного походження й документи інших партій та організацій. Це насамперед законодавчі акти, стенограми засiдань австрійської Державної ради (рейхсрату), інші офiцiйнi документи владних структур, а саме циркуляри й розпорядження Мiнiстерства внутрiшнiх справ у Вiднi й Галицького намiсництва, матерiали конфiскацiй друкованих видань, документи слідства й обвинувальні акти, звiти й донесення полiцiї про з’їзди й конференцiї, демонстрацiї, вiча, збори та їх ухвали, аналітичні та історичні довідки й доповідні записки і т. п. Вони зберігаються у фондах Галицького намісництва, Крайового й окружних судів, прокуратури, повітових староств (ЦДІАЛ, Державний архів Івано-Франківської області та ін.), Дирекції поліції у Львові (Державний архів Львівської області), Крайового управління Буковини, Чернівецької дирекції поліції (Державний архів Чернівецької області), Міністерства внутрішніх справ в Австрійському державному архіві у Відні.

Партійна преса й публіцистика інших суспільно-політичних напрямів (газети “Діло”, “Галичанинъ”, “Громадський голос”, “Вiсник СВУ”, “Лiтературно-науковий вісник”, “Gazeta Lwowska”, “Gazeta Narodowa”, “Kurier Lwowski”, “Proletariat” та ін., статті й брошури М. Грушевського, М. Лозинського, В. Жаботинського та ін.) дають змогу побачити соціал-демократичні партії регіону очима їх політичних союзників та опонентів. Джерела особового походження представлені мемуарами (К.Левицького, І. Макуха, Д. Дорошенка та ін.), а також листуванням та іншими матеріалами особових фондів В. Охримовича, М. Павлика, Е. Зеленевського, К. Будзинського та ін.

На основi критичного аналiзу, зіставлення й синтезу вищеназваних джерел i здiйснене дане дослiдження. Вагому частину його джерельної бази складають не опубліковані досі джерела, чимало з яких уперше вводиться в науковий обіг.

У другому розділі – “Генеза соціалістичного руху в Галичині й на Буковині (60–80-ті рр. ХІХ ст.)” – підкреслено, що в етносоціальному розрізі Галичина й Буковина вирізнялися поліетнічним характером суспільства з відносно рівномірним територіальним розміщенням основних етнічних груп. Попри формальну рівноправність реальне становище майже однакових за чисельністю поляків і українців у Галичині, українців та румунів на Буковині було нерівним. Панівні в економічному й політичному відношеннях національності (поляки, румуни, німці) були краще структуровані соціально, мали значну перевагу серед елітних суспільних прошарків, міського населення та несільськогосподарських професійних груп, в органах державної влади й місцевого самоврядування. Усе це позначалося на міжнаціональних взаєминах у робітничому й соціал-демократичному рухах.

Формування в Галичині й на Буковині класичної масової бази соціал-демократії – промислового пролетаріату – розпочалося в середині ХІХ ст. і було пов’язане з розвитком нафтової, вугільної, озокеритної, деревообробної, солеварної, будівельної та інших галузей промисловості. У 80–90-х роках ХІХ ст. складаються Дрогобицько-Бориславський нафтовий та Краківсько-Хшанувський вугільний басейни, інші промислові райони. На Буковині найбільш розвинутими галузями виробництва були харчова, лісова й деревообробна, легка промисловість, у решті переважали дрібні підприємства ремісничо-кустарного типу.

Разом із тим, питома вага населення, зайнятого в промисловому виробництвi Галичини в 1900 р., становила лише 9%. Серед зайнятих у промисловостi 38% складали ремiсники i лише 48% – робітники. На Буковині в ремеслі й промисловості навіть на 1910 р. було зайнято 10,4%