Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла

Розглядається вкрай недостатньо вивчене питання про спадщину Радзивіллів в Україні. Одним із найвизначніших представників цієї родини у XVII ст. був Альберт (Альбрехт) Станіслав, канцлер Великого князівства Литовського й важлива політична фіґура при дворі Сиґізмунда III, Владислава IV та Яна Казимира. Він проводив чимало часу на українських теренах, будучи власником волинської Олики. Аналізуються ті сторінки мемуарів Радзивілла, де йдеться про його діяльність в Україні, особливо культурні починання.

Ключові слова: Радзивілли, Велике князівство Литовське, Волинь, Олика, мемуари.

 

Радзивілли – найвизначніший і найвпливовіший із-поміж маґнатських родів Великого князівства Литовського. Виступаючи як сталий компонент суспільної еліти й зосередивши у своїх руках владні прероґативи та величезні багатства, Радзивілли нерідко визначали основні напрями внутрішньої або зовнішньої політики як Литви, так і, згодом, усієї Речі Посполитої. Представники цієї родини стабільно обіймали найвищі державні посади: віленських воєводи та каштеляна, канцлера, великих маршалка й гетьмана. Навіть ті з них, хто обирав духовну кар’єру, опинялися на найвищих щаблях ієрархії – мали єпископський і навіть кардинальський сани.

Економічна та політична потуга Радзивіллів, чималий внесок у розвиток освіти й культури не могли не стимулювати інтерес до цього роду з боку істориків, передовсім литовських і польських. Як наслідок, виник величезний масив фахових досліджень, які висвітлюють ледве не всі аспекти їхньої історичної діяльності. Натомість у вітчизняній літературі згадану проблематику цілком занедбано, причому всупереч тому, що українські землі становили невід’ємну складову Литви й Речі Посполитої, а волинська Олика впродовж 400 років була центром однієї з радзивіллівських ординацій . Це, зрозуміло, спадщина радянських часів, коли маґнатів трактували лише як «визискувачів», а спогади про них цілеспрямовано стиралися навіть на топонімічному рівні: скажімо, волинське містечко Радзивіллів було перейменоване на Червоноармійськ, а розташована неподалік Казимирівка, заснована Альбертом Станіславом Радзивіллом і названа на честь небесного патрона Польщі та Литви, стала (й залишається досі) Кузьмівкою. Цю неприглядну картину доповнює руйнація архітектурних пам’яток, пов’язаних із родиною – передовсім замкового комплексу й сакральних споруд Олики, які нині перебувають на межі зникнення. Тож саме час, паралельно з реставрацією волинської резиденції Радзивіллів, відновити історичну пам’ять про цей княжий рід, а заразом – про спільні сторінки минулого України, Литви та Польщі, незаслужено призабуті нашими сучасниками.

Серед видатних представників родини особливе місце належить Альбертові (Альбрехтові) Станіславові Радзивіллу (1593-1656 рр.), котрий став володарем Олики (третім олицьким ординатом) після передчасної кончини свого брата Миколая Христофора в 1614 р. (вшанованої, до речі, віршованим панегіриком сту- дентів-риторів Луцького колегіуму). Загалом смерть змалку ніби переслідувала князя. Він народився в Олиці 1593 р., і ще в ранньому дитинстві втратив батька (1599 р.) та матір (1600 р.). Опікуном юного княжича, його брата й сестер став батьків брат – Миколай Христофор на прізвисько Сирітка. Завдяки йому Альберт Станіслав зміг здобути добру освіту, опанував декілька мов, побачив світ. Утім, він так і не встиг належно віддячити своєму опікунові, адже той помер у 1616 р.

Поза сумнівом, як людина щиро й глибоко віруюча Альберт Станіслав розмірковував над незбагненністю Божого промислу та невблаганністю смерті, що раз-у-раз розлучала його з близькими людьми. Згодом він увічнив пам’ять про своїх родичів пишними надгробками у збудованому ним олицькому костелі Св. Трійці, про який ітиметься нижче. Водночас саме смерть надихнула його на створення свого найзнаменитішого твору – щоденника, що охоплює період 1632-1655 рр. і вважається першорядним джерелом відомостей про часи Владислава IV та Яна Казимира. Утім, починається він описом останніх днів життя короля Си гізмунда ІІІ (1566-1632 рр.), якого Альберт Станіслав небезпідставно вважав своїм благодійником.

За Сиґізмундового володарювання князь надзвичайно швидко зробив кар’єру придворного. Уперше заявивши про себе як земський посол на сеймі 1613 р., він невдовзі став луцьким старостою, у 1619 р. обійняв уряд литовського підканцлера, а ще за чотири роки – канцлера. Відтоді Альберт Станіслав опинився у центрі політичного життя, усіляко відстоюючи інтереси Литви, за що й був прозваний сучасниками «стражем прав». Паралельно він займався літературно-богословською діяльністю: перекладав і писав твори релігійного змісту, які друкував власним коштом.

Лише у другій половині свого життя Альберт Станіслав Радзивілл, глибоко вражений смертю Сиґізмунда ІІІ, узявся за створення щоденника, який згодом уславить його ім’я. Він уважав за обов’язок розповісти нащадкам про «побожну кончину» свого володаря, котрого звела зі світу не так хвороба, як туга за дружиною Констанцією (1588-1631 рр.). Овдовівши, Сиґізмунд полишив «усілякі втіхи й радості земні», і всі придворні збагнули, що «смерть королеви стала початком його кінця». До цих драматичних обставин додавався вплив тогочасних «медикаментів», які, на думку Радзивілла, лише прискорили фатальну розв’язку (особливо нарікав канцлер на мед, що до нього король мав уроджену відразу).

Розповівши, як гідно пішов із життя напівпаралізований володар Речі Посполитої, Альберт Станіслав Радзивілл додав до цього опис конвокації та елекції його наступника, і вже не став зупинятися, уподобавши процес щоденного нотування «справ, гідних пам’яті». Віддаючись цьому заняттю, князь мав на думці не сучасників, а нащадків: згідно з написаним за три місяці до його кончини заповітом, діаріуш мав бути переданий на зберігання пінським єзуїтам, з якими він підтримував тісні зв’язки, і видрукуваний десь «у чужій землі» лише за двадцять років