Оцінка екологічного стану басейну річки Лютиця за рівнем антропогенного навантаження

Одним із характерних річкових басейнів України, який зазнав помітної антропогенної трансформації, є басейн р. Лютиця. Людський вплив на природу розпочався тут багато років тому. Спочатку він полягав у зведенні лісів і розорюванні земель. Пізніше значного розмаху набула меліорація земель. В останні 100 років до цього додалися зарегулювання стоку, водозабір і водовідведення.

Тому є необхідним проведення наукового дослідження задля оцінки сучасного стану басейну р. Лютиця, прогнозування поведінки основних елементів басейнової системи внаслідок дії водного чинника.

Басейн малої річки є індикатором стану довкілля зумовленого рівнем антропогенного навантаження на складові його ландшафтних комплексів. Сучасні підходи до вивчення до антропогенного впливу на водозборах і у річкових долинах ґрунтуються на екосистемному або басейновому підході, що полягає у комплексній оцінці використання водних і земельних ресурсів, структури ландшафтів та їх забрудненя.

Розробкою та узагальненням критеріїв визначення стану антропогенної зміненості території басейнів займалися та займаються В. І. Вишневський, В. Й. Мельник, А. В. Гриценко, І. Я. Мисковець, В. В. Мороков, В. Д. Романенко, О. В. Рибалова, Т. В. Соловей, З. В. Тимченко, В. К. Хільчевський, А. В. Яцик.

Басейнові системи, як найбільш заселені є осередком вивчення антропогенного впливу на природне середовище. Басейновий підхід задля раціоналізації природокористування застосовували Л. В. Зорін (1984), С. Я. Сергін (1982), Ф. 0Н. 0Мільков (1981), П. Г. Олдак (1979), Г. І. Швебс (2003), В. М. Разумовський (2003).

Ще досить недавно фундатором басейнового підходу в науках фізико-географічного циклу вважали Хортона Р., який понад 50 років тому звернув увагу на гідрологічну і на загальногеографічну роль річкових систем і їх басейнів, здійснив змістовний аналіз взаємодіючих у басейні природних факторів. Ним же були розроблені порядкове бонітування річок та закони будови річкових систем, які лежать в основі сучасної структурної гідрографії і морфометрії поверхні басейнів. Однак сьогодні ми оперуємо даними про давніші згадки цього підходу.

Родоначальником басейнового підходу є французький вчений-географ Філіп Бюаш, який у 1752 р. піддав критиці існуючу практику збору географічної інформації у межах адміністративних районів. Він запропонував проводити географічні дослідження за природними районами, найкращими з яких, на його думку, є річкові басейни. Його концепція була піддана широкій критиці, що в значній мірі пояснювалося помилковими уявленнями вченого про природу меж водозбірних басейнів. Він вважав, що вся земна поверхня поділена на крупні річкові басейни, обмежені безперервними горами. При цьому басейни продовжуються і в океані, де гірські хребти змінюються ланцюгами островів або океанічними відмілинами.

Ідеї Бюаша не одержали б пізніше такої широкої підтримки, якби їх не використав для написання своєї праці відомий німецький вчений Йоганн Крістоф Гаттерер.

Він, ототожнюючи басейни стоку з природними районами, використав їх для організації географічного опису. Згодом підхід Гаттерера був запозичений кількома англійськими авторами, та річковий басейн став широко використовуватися як основа для з’ясування того, що тепер називають системою взаємопов’язаних елементів.

Першим, хто дав системне, цілісне уявлення про водозбірний басейн, є французький вчений Елізе Реклю. На початку ХХ століття він довів, що річковий басейн є природним районом, де “більшість джерел, потоків та річок об’єднуються в одну головну річку, складаючи річковий басейн. Таким чином, річковий басейн це природний район, об’єднаний своїми річечками та ріками у єдине ціле. ”

У Німеччині Фрідріх Ратцель, узагальнюючи уявлення про річковий басейн як природний район та ареал формування географічного культурного середовища, також прийшов до висновку про цілісність річкового басейну як системи, у межах якого спостерігаються “не тільки єдність елементів природи, але й єдність торгова, культурна та політична народів, що проживають на його території, де головна річка “притягує” до себе рослинність, тварин та народності”. Розвиток цієї ідеї дозволив йому більш комплексно дослідити природу басейну як системи природної та антропогенної, а також зробити головний висновок про те, що вивчаючи ріки, ми “не можемо розглядати жоден

вид проточної води поза зв’язком з її басейном”. Цей висновок ліг в основу подальшого та сучасного використання басейнового підходу в управління природокористуванням.

Незважаючи на визнання вченими басейнового підходу у якості одного з основних при дослідженні природних закономірностей, організації раціонального використання та охорони природних ресурсів басейновий підхід почав застосовуватися тільки на межі ХІХ – ХХ століть, коли були реалізовані перші моделі взаємопов’язаного використання водних та земельних ресурсів у водозбірних басейнах. Це знайшло відображення у Законі про відновлення денудованих земель у Франції (1882 р.), у США – у Законі Уікса, який регламентує придбання урядом денудованих та знеліснених земель, що впливають на стік судноплавних річок (1911 р.), у Австралії – у документах Ради з охорони водозбірних басейнів (1938 р.). У першій половині ХХ століття вперше почали створюватися басейнові організації (комітети, комісії, ради) з метою збалансованого управління водними ресурсами на водозборі. Першочергово, у 1930-х роках, вони створювалися у США, у басейнах рр. Тенісі, Колумбія та Міссурі. Через 30-40 років басейновий принцип одержав поширення у Європі для управління водокористуванням у Англії, Франції, Росії та інших країнах.

Значну роль відіграє басейновий підхід в геоморфологічних дослідженнях,