блискавковідводів допускається використовувати блискавкоприймальну сітку, що накладається на покрівлю (неметалічну або металеву). Для цієї категорії імпульсний опір кожного заземлювача захисту від прямих ударів блискавки (за деяким виключенням) не повинне перевищувати для будинків і споруд 10 Ом, а для зовнішніх установок – 50 Ом. Для захисту від електростатичної індукції спеціального заземлення не роблять, а використовують систему захисного заземлення електроустановок.
Пошук
Основи охорони праці
Предмет:
Тип роботи:
Навчальний посібник
К-сть сторінок:
236
Мова:
Українська
При захисті від блискавки III категорії імпульсний опір кожного заземлювача захисту від прямих ударів блискавки (за винятком деяких випадків) повинне бути не більш 20 Ом, а для труб, веж і вишок – не більш 50 Ом. Захист від занесення високих потенціалів здійснюється шляхом приєднання зовнішніх наземних металевих конструкцій і комунікацій перед введенням у споруди до заземлювачів захисту від прямих ударів блискавки або до захисного заземлення електроустаткування. Крім того, на найближчій до споруди опорі потрібно приєднувати їх до заземлювача з імпульсним опором не більше 20 Ом.
9. ОСНОВИ ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ
9.1. Загальні відомості про процес горіння
Пожежа – неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, що наносить матеріальний збиток. Небезпечними факторами, що впливають на людей при пожежі, є: відкритий вогонь і іскри; підвищена температура повітря, предметів і т. п.; токсичні продукти горіння; дим; знижена концентрація кисню; обвалення й ушкодження будинків, споруд, установок; вибухи.
Горіння являє собою швидкопротікаюче хімічне перетворення речовин, яке супроводжується виділенням великих кількостей теплоти і звичайно яскравим світінням (полум’ям). Воно може стати результатом окислювання, сполучення горючої речовини з киснем, або розкладання речовин.
Зовнішній прояв горіння, що супроводжується світінням і полум’ям, називається вогнем.
Полум’я – це освітлений простір, в якому згорають реагуючі речовини. Колір полум’я залежить від хімічного складу компонентів, що згорають.
У звичайних умовах горіння являє собою процес окислювання, або сполучення горючої речовини з киснем, який знаходиться у вільному стані в повітрі або в хімічно зв’язаному стані в різних хімічних сполуках. Однак відомо, що деякі речовини, наприклад зжатий ацетилен, хлористий азот, озон і деякі інші, можуть вибухати і без кисню з утворенням теплоти і полум’я. Отже, горіння може бути результатом не тільки реакції сполучення, але і розкладання. Відомо також, що водень і деякі метали можуть горіти в атмосфері хлору, мідь – у парах сірки, магній – у диоксиді вуглецю і т.д.
З практичної точки зору найбільш важливе значення має горіння, що виникає при окислюванні горючої речовини киснем повітря. Для виникнення такого горіння крім пального й окислювача необхідна наявність імпульсу (джерела запалювання), здатного повідомити горючій системі необхідну початкову кількість енергії.
Горіння буває повне і неповне. Повне горіння протікає при достатній кількості кисню і продуктами реакції в цьому випадку є вода, диоксиди сірки і вуглецю, азот, тобто речовини, які нездатні до подальшого горіння (окислювання). Якщо кисню недостатньо для горіння (окислювання), відбувається неповне горіння, яке супроводжується утворенням горючих і, як правило, токсичних продуктів реакції (сажі, оксиду вуглецю (СО), спиртів, кетонів, альдегідів і ін.).
Процес горіння можна собі представити в такий спосіб. При введенні в холодну горючу суміш джерела підпалювання відбувається швидкий розігрів суміші в обмеженому об’ємі до певної температури і її підпалювання. У цьому об’ємі протікає екзотермічна реакція окислювання горючої речовини киснем, що дифундує у вогнище горіння з повітря. Завдяки теплопровідності горючої суміші теплота, що виділяється в процесі окислювання, розігріває сусідній прошарок, викликаючи його згоряння, і т. д. При такому пошаровому згорянні горючої суміші відбувається переміщення зони горіння; швидкість цього переміщення визначає інтенсивність процесу горіння і є його найважливішою характеристикою.
У залежності від швидкості поширення полум’я розрізняють дефлаграційне, вибухове та детонаційне горіння. Варто підкреслити умовність такого поділу процесів горіння.
Нормальною швидкістю горіння називається швидкість переміщення полум’я по нерухомій суміші уздовж нормалі до її поверхні.
При дефлаграційному горінні ця швидкість, як правило, складає від декількох сантиметрів до декількох метрів у секунду. Наприклад, нормальна швидкість горіння суміші метану (10,5%) з повітрям дорівнює 37 см/с.
Повільне рівномірне поширення горіння (дефлаграційне горіння) стійке лише в тому випадку, якщо воно не супроводжується підвищенням тиску. Коли горіння відбувається в замкнутому просторі або вихід газу утруднений, продукти реакції не тільки нагрівають прилягаючий до фронту полум’я шар незгорілого газу шляхом теплопровідності, але і, розширюючись за рахунок високої температури, приводять незгорілий газ у рух. Неупорядкований рух об’ємів газу в палаючій суміші викликає значне збільшення поверхні фронту полум’я, що приводить до вибуху.
Вибух (вибухове горіння) (ГОСТ 12.1.010–76) – це швидке перетворення речовини, яке супроводжується виділенням енергії й утворенням зжатих газів, здатних виконувати роботу. Швидкість поширення полум’я при вибуху досягає сотень метрів у секунду.
При подальшому прискоренні поширення полум’я підсилюється стискання незгорілого газу перед фронтом полум’я. Цей стиск поширюється по незгорілому газі у вигляді послідовних слабких ударних хвиль. Кожна наступна ударна хвиля йде зі