Основи психодинамічної діагностики і психотерапії

Побудова бесіди відбувається у три кроки.

Перший крок позначається технікою підготовчого етапу. Його можна сформулювати простим правилом: ми поважаємо всю складність підготовчого етапу, делегуємо пацієнту активність, не спонукаємо його ні до чого та йдемо на поступки його прагненням, бажанням та вимогам настільки далеко, наскільки це допускає наша власна реальність. Ми визнаємо за пацієнтом право негайно вимагати інтерв'ю, разом з тим не з'явитися у призначений час та повторно зголоситись лише через півроку. Ми знаємо, що для такої поведінки є причина, що знаходиться у особистості пацієнта, в умовах його життя, в його нерішучості, в його схильності легко підпадати під вплив, або ж в його специфічних страхах. Таким чином ми знайомимося з пацієнтом, до того ж, якщо пацієнт знову виходить на контакт, вказану поведінку ми сприймаємо та оцінюємо як важливу попередню інформацію. Ця з важливих причин безумовно необхідна позиція створює для пацієнта великий ігровий простір, проте знаходить свої межі у реальності кожного інтерв'юера, тобто у тому відповідному ігровому просторі, який із певних причин може запропонувати конкретний  інтерв'юер...

Аналогічну свободу ми надаємо пацієнтові при виборі інтерв'юера. Деякі пацієнти приходять вже із вираженими позитивними або негативними уявленнями про особу інтерв'юера. Дуже часто інтерв'юера рекомендують пацієнтові його знайомі або колеги. Пацієнт висловлює бажання, або навіть вимагає певного інтерв'юера. Якщо ситуація дозволяє, то ми йдемо на поступки цим бажанням чи вимогам та приймаємо їх до уваги в рамках загальної оцінки пацієнта. Наслідки цього технічного принципу часом можуть набувати гротескної форми: пацієнт мав домовленість з лікаркою, проте зайшовши до кабінету і побачивши її, навідсіч відмовився з нею розмовляти. Потім він почав вимагати іншого інтерв'юера, бо лікарка здалася йому занадто юною. Ми віднеслися з повагою до бажання пацієнта, а пізніше зрозуміли, чому пацієнт поводив себе настільки вперто, не даючи лікарці жодного шансу  обговорити з ним цю неочікувану реакцію. Цей невеличкий нарис підготовчої фази та закріплених в ній технічних принципів дозволяє побачити, що незвичність ситуації бесіди проявляється від самого початку,  інтерв'юер в ній поводить себе зовсім інакше, ніж це можна було б очікувати у звичній медичній бесіді та у повсякденному житті. Замість того, щоб реагувати особистими переживаннями, інтерв'юер намагається зрозуміти та дізнатися щось важливе про пацієнта, не випускаючи з виду жодної обставини та деталі. Тому він намагається надати пацієнтові ігровий простір, наскільки це дозволяє реальність, щоб той міг “побавитися” та виразити себе… Чим далі пацієнт занурюється у ситуацію інтерв'ю, тим більше відображаються його власні уявлення та очікування. Разом з цим зростає вплив терапевта. 

Незважаючи на правило встановлювати лише обґрунтовані реальністю межі, інтерв'юеру надається також особиста свобода вибору. Було б абсурдом залучатись до обстеження пацієнта, на якого інтерв'юер, всупереч своєму професійному поводженню, реагує образою або обуренням і не може дати собі ради з цими афектами. Тому він, так само як і пацієнт, повинен мати право вирішити “за” або “проти” обстеження. Якщо ж він у виняткових ситуаціях не має можливості скористатися цим правом, його упередженість зростає, а якість результатів обстеження зменшується.

Наявність ігрового простору є необхідною не тільки для пацієнта, але й захищає обидвох учасників бесіди від перевищення власних внутрішніх можливостей та запобігає потраплянню в ситуацію, з якою вони не в змозі впоратися.” (H. Argelander, 1992, S. 36-39).

“Другий крок побудови первинного інтерв'ю досягається шляхом планомірної підготовки ситуативних умов. Понад узгоджений термін розмова потребує певного часу, щоб набути своєї незвичної форми. Тому інтерв'юерові слід запланувати досить великий проміжок часу, протягом якого його не будуть відволікати телефонні розмови або якісь інші заняття. Досвід показує, що інтерв'ю триває біля однієї години. Не можна пацієнта “просто швиденько оглянути”, як це часто-густо безглуздо очікується. Досвідчений психотерапевт часом може скласти досить вірне враження про пацієнта за відносно короткий проміжок часу, але неможливо дати ґрунтовне заключення щодо ситуації, яка розгортається тут і тепер і яка, у зв'язку зі своєю поодинокістю, не є показовою. Поверхневі контакти, встановлені поспіхом, залишають свої сліди у обох учасників та ускладнюють наступні розмови. Приймаючи до уваги всю складність первинного інтерв'ю, ніхто не має права без крайньої необхідності створювати такі додаткові складнощі. ... Зазвичай, інтерв'юер повинен свідомо спланувати час для свого нелегкого завдання, протягом якого нічого не  заважатиме його повній залученості в ситуацію розмови з  мобілізацією концентрації і готовності поринути в процес “незвичної розмовної ситуації”... Недостатня увага, нестача часу та нетерплячість провокують розвиток певної динаміки, яка має негативний вплив на формування заключення.” (H. Argelander, 1992, S. 40-41) 

Третій крок у встановленні ситуації бесіди вимагає від інтерв'юера певного поводження, яке вибудовується “разом з психотерапевтичною ідентичністю та добротною освітою”.

Вміння триматися в розмові зростає з розумінням важливості ситуації, вдосконалюється пропорційно масштабу особистих знань, внутрішньої впевненості і зрілості та з часом вкорінюється у особистості інтерв'юера. Технічний принцип цього базового поводження здійснюється у двох напрямках. Сам по собі намір зрозуміти