Основи психодинамічної діагностики і психотерапії

 

"В методологічному аспекті первинне інтерв'ю не відрізняється від бесіди в рамках психоаналітичної терапії. При цьому використовуються ті ж самі види інтервенцій: конфронтація, прояснення та інтерпретація...

Грінсон (Greenson, 1967) згадує два види інтервенцій, які використовуються власне для інтерпретації опору: конфронтації, що покликані показати і розпізнати опір, та прояснення опору, тобто ретельні дослідження попередньої поведінки. Власне інтерпретація охоплює результат цих старань, вона вербалізує скриті захистом інстинктивні імпульси і фантазії, говорить щось про мотиви захисної поведінки та називає болісні афекти, з якими довелось би зустрітися, якби не ця захисна поведінка. Sandler Dare ta Holder (1973) говорять про конфронтацію при спрямуванні уваги пацієнта до певного феномену, про прояснення, якщо цей феномен “береться під мікроскоп”. Нарешті, в інтерпретації вербалізується безсвідомий зміст та мотив захисту. Тоді опрацювання є наступним кроком, в котрому нове знання вентилюється в його багатозначності та множинних зв'язках.

Проте, суттєвим наміром психоаналітичної інтервенції є не тільки вербалізація безсвідомих змістів, але і досягнення цим певних змін. Інтервенції не мають бути лише “розмовами про...”, або “пустими балачками”..., але повинні торкатися актуального внутрішнього стану пацієнта та уможливлювати глибоке пізнання що включає структурні зміни, в особистості пацієнта. Інтерпретація має цей потенціал змін тоді, якщо названий бесвідомий мотив, зміст або зв'язок є актуальним, є дійсним і діючим в цей момент в даних стосунках. Стреччі (Strachey, 1934) першим назвав даний вид інтерпретації “мутативною інтерпретацією” і підкреслив, що опір пацієнта розігрується в стосунках між аналітиком і пацієнтом, тому, що аналітик використовується як екран для проекції Супер-Его. Мутативна інтерпретація включає цей стосунок і таким чином допомагає індукувати диференціацію між сфантазованим і реальним аналітиком, завдяки чому для аналізу вивільняються безсвідомі фантазії пацієнта. Сутність цього висловлювання, а саме, що психічні сили реалізуються і розігруються в стосунках, полягає в тому, що ці стосунки стають темою інтерпретації…

Відкриття контрпереносу обґрунтувало важливість стосунків, що систематично включають аналітика. Сьогодні психоаналітичне дослідження охоплює не тільки відношення пацієнта до аналітика, але і відношення аналітика до свого пацієнта. Психоаналітичне бачення завжди розвивалося в напрямку аналізу стосунків і їх значення для розуміння пацієнта.

Розмежування опору і змісту, переносу і актуальних стосунків, контрпереносу, як реакції на перенос або інші психічні змісти, і процесів в самому аналітику – все це є завданням, що навряд чи може бути вирішеним як в теоретичному, так і в практичному плані. Застосування концепції безсвідомої сцени робить це розмежування недоцільним і зайвим.

Поняття сцени охоплює тих, хто приймає в ній участь, пов'язує їх різні мотиви і визначає драматичний момент, який зумовлює подальшу динаміку. Сценічна тема веде нас далі до глибшого розуміння учасників подій з їхніми персональними історіями життя та актуальними стосунками, які лежать за межами цієї сцени.

Таким чином, безсвідома сцена в аналізі розкривається в двох напрямках. Якщо б йшлося про розуміння аналітика, безсвідому сцену можна було б аналізувати, концентруючись на ньому. Однак, роль терапевта зобов'язує нас інтерпретувати цю сцену в напрямку пацієнта.

Безсвідома сцена стає таким чином центральною обертовою точкою аналітичної роботи і зміни пацієнта. Виходячи з ситуативної очевидності, тобто переживання і розуміння встановлених стосунків, пацієнт аналізується в інших його стосунках і життєвій історії для того, щоб знов і знов повертатись до центральної точки аналітичних стосунків. Цей процес вводиться до дії аналітиком, утримується і стимулюється. Такий стиль процесу пізнання дозволяє пацієнтові усвідомити “клішеподібні”, а також вилучені з мовної представницької палітри змісти і зв'язки, та відновити таким чином втрачений ігровий простір для дій.

 Виходячи з цього, центральною задачею інтерпретації є висвітлення безсвідомої сцени та участі в ній пацієнта. Інтерпретація починається там, де виникає двозначність, суперечливість, неясність в свідомому контексті. За допомогою особливого поводження з доступним матеріалом індукується набуття сенсу і встановлюється ясність. Шлях, що веде до цього – це циклічний спосіб мислення і встановлення зв'язків. Циклічне мислення означає, що аналітик рухається вперед не просто по прямій, від висновку до висновку за принципом “якщо..., то...”, але також – спіралеподібно. Аналітик просувається по тексту вперед і назад, зв'язуючи і поєднуючи за принципом “так..., тому що...”, що приводить до відкриття суб'єктивних, а не об'єктивних істин... 

Ця концепція інтерпретації концентрується на формуванні зв'язків в сценічному контексті, при цьому слід виділити наступні моменти:

1. Активність пацієнта як постановника свого неврозу або свого психічного здоров'я. Тут доцільно нагадати “дію мови” (“action language”) Шафера (Sсhafer, 1982). Людина і її оточення в кожній ситуації набувають певного значення, що походить з багатьох джерел: досвіду людини, її оцінки іншими і самооцінки, факторів оточуючого середовища. Її афекти і поведінка є результатом процесу набуття значення. Тепер зовсім нескладно припустити безсвідоме значення для незрозумілої поведінки, яка проявляється в конкретній ситуації, а це само собою наводить на пошуки безсвідомих мотивів в конкретній сцені.

2.  Особливе значення мови не тільки як транспортного посередника, але і як самостійного принципу становлення суб'єкту. Процес мовлення сам по собі є актором, що грає роль в набуванні значення.

3. Підкреслене