Основи психодинамічної діагностики і психотерапії

Зворотною стороною такої сприяючої позиції є фрустрація, що провокується вичікувальною поведінкою, свідомим мовчанням, контрольованою спонтанністю інтерв'юера та нарешті розчаруванням через відсутність конкретних порад. Зазвичай потрібно досить багато часу, щоб пацієнт зрозумів, що йому може дати інтерв'юер та яке значення для нього мають слова інтерв'юера. Чи стане фрустрація заважаючою, залежить від облаштування підготовчого етапу, мотивації пацієнта, та дистанції, яку він може встановити відносно себе та свого власного “матеріалу”. Але терапевт є безпорадним проти сліпих вимог, які швидко перетворюються у поведінкове відігрування та не можуть стати пізнаними і  зрозумілими. Тому надзвичайно важливим є чітке встановлення рамок можливостей методу, доведення їх до розуміння пацієнта та їх дотримання. Якщо інтерв'юер гадає, що може проводити бесіду у будь-яких умовах і зможе все зрозуміти, то він дуже ризикує сам вдатися до відігрування. Часом він може безсвідомо підігрувати бажанням пацієнта, ставати залежним від нього та, навіть на основі хибного тлумачення змісту створювати з пацієнтом безсвідому угоду про підтримку його намірів та претензій. Часом інтерв'юер так само може використовувати пацієнта, проте тоді втрачається власне сенс інтерв'ю. Початкуючі спеціалісти часом недооцінюють значення цих технічних правил та безтурботно нехтують ними, доти, аж поки на власному травматичному досвіді не навчаться розпізнавати свої межі. Правила є лишень настановами, межі важливості та дієвості яких кожен інтерв'юер сам для себе щоразу по-новому встановлює, випробовує та визначає їх обґрунтованість. Цим шляхом формується особиста техніка, яка має велике значення для особистої впевненості та професійної ідентичності. Особисто вироблене та дедалі глибше засвоюване вміння триматися набуває в поведінці, жестах та мові інтерв'юера індивідуальних рис. Щоправда, цим  же шляхом також непомітно формуються професійні стереотипи, що часом стають некорегованими.” (H. Argelander, 1992, S. 42-44).

Те, наскільки інформативним і корисним для розуміння особистості і проблеми пацієнта може бути правильно побудоване і проведене первинне інтерв'ю, ілюструє наступний випадок. 

Випадок № 3

“Напроти мене сідає пані років біля сорока. Ще коли вона проходила до крісла, її хода видалась мені якоюсь роботоподібною. Вона висока,  худорлява, вбрана в просту квітчасту літню сукню і білий плетений жакет. Її вуха прикрашають досить великі кліпси в вигляді грон винограду. Вона є білявкою з дуже блідою шкірою, що дуже контрастує з темними окулярами в товстій роговій оправі. Вона вбрана загалом скоріш так, щоб підкреслити недоліки зовнішності, аніж скласти приємне враження.

Вона говорить дуже емоційно, відчутно ображеним, впертим тоном, що відповідає тематиці розповіді. При цьому вона весь час плаче, не називаючи причини і використовуючи один за одним паперові носовички. Цим власне вона аж ніяк не справляє враження дорослої жінки, уособлюючи скоріше якусь дитячу впертість. Те, якою вона постає в процесі подальшої бесіди, суттєво суперечить початковому враженню. Її думки видаються дуже виваженими і розумними. З нею можна досягти все більшого взаєморозуміння і побачити нарешті сумлінну жінку, яка напевно багато на що спроможна. Завдяки її надійності вона є, за її словами, дуже запотребованою для поради чи допомоги іншим людям.

З цієї невеличкої інформації перед нами постають два аспекти її особи, які зацікавлюють і викликають найрізноманітніші почуття відносно неї. Недолуга вперта дівчинка викликає щонайбільше наше співчуття, в той час як розумна і поміркована компетентна жінка породжує в нас найкращі почуття. Пацієнтка має зовнішню проблему із своєю позашлюбною чорношкірою дитиною, батько якої після закінчення навчання відбув на батьківщину в одну з африканських країн. Синові виповнилось 12 років, весь цей час він жив з її батьками, які зараз в силу свого похилого віку не можуть дати ради із жвавим підлітком. Оскільки за всі ці роки пацієнтка досягла незалежного матеріального і соціального становища, вона радо забрала б сина до себе. Але вона не може остаточно на це зважитись. Від цього вона починає панікувати і тоді вже взагалі ні на що не здатна. В зв'язку з переведенням сина до іншої школи вона звернулась до шкільного психолога, який і порадив їй звернутись до нас. З розмови із психологом пацієнтка зрозуміла, що необхідність забрати дитину до себе активує певним чином її особистісний конфлікт. Хоча при звертанні до психолога вона спершу виступала в якості родича (матері) клієнта, зараз вона свідомо і добре замотивовано вбачає великі складнощі для себе в зв'язку з нападами паніки.

Спробуймо тепер більш ясно зрозуміти її хворобу, після того як ми  дещо дізнались