Основи психодинамічної діагностики і психотерапії

 Особливість первинного інтерв'ю полягає в тому, що пацієнт вперше стикається з таким способом формування зв'язків, а аналітик не може покластись на вже опрацьований репертуар інтерпретацій і значень, як це відбувається в процесі кожного психоаналізу, де існує багато метафор, образів і сцен із специфічними для певних стосунків значень, що є досяжні для повторного розпізнання кожної наступної сесії. В первинному ж інтерв'ю все це є для нас недоступним і створює відповідне напруження. Карколомне переживання для пацієнта полягає в тому, що тут (на прийомі) йдеться не про умови, обставини чи прояви хвороби, але про нього самого.

Для ілюстрації вищевикладеного повернімося до вже згадуваного випадку №2. Пригадаймо перше зауваження інтерв'юера:

Інтерв'юер: Це було точнісінько так само, як і з Вашим чоловіком. Всі зусилля пояснити йому, як чудово було б мати час для дозвілля, залишались марними. Здавалось, ніхто не бачить, наскільки важливим є те, що Ви пропонуєте.

 Цим першим коментарем інтерв'юер встановлює зв'язок між двома різними сферами пацієнтки: дистриб'ютора і дружини. Завдяки структурній тотожності двох зовсім різних сфер (професійної і особистої) особливо рельєфно виділяється з'єднуюча ланка, а саме: особистість пацієнтки. Поки що інтервенція не робить нічого, крім центрування на цій персоні в її своєрідній активності як дистриб'ютора-невдахи (така інтервенція являє собою конфронтацію). Водночас, з подальшого перебігу бесіди можна побачити, що цей здавалося б випадковий зв'язок між приватним і професійним життям являє собою особливість біографії пацієнтки: про таку саму невідмежованість сімейного життя від професійного вона говорить, згадуючи своє дитинство і батьківську сім'ю. На момент інтервенції інтерв'юер не мав про це жодних свідчень.

Другий коментар звучав наступним чином:

Інтерв'юер: Тепер я можу собі уявити, як Вам всюди велося... Ви почуваєтесь маленькою дівчинкою, що лише величезними зусиллями, наполегливістю і витримкою могла б досягти того, щоб мати надала їй дещицю свого часу. Я також розумію тепер, чому Ви так мало вірили в те, що дійсно отримаєте належний Вам час для розмови зі мною без зусиль і натиску, і чому власне Ви так поспішаєте, ніби Ваш час вже добігає кінця. Вам повинно б здаватись, що тільки завдяки великим зусиллям Вам вдалось би отримати мій час, бо я маю дуже багато інших важливих справ.

 Тут пацієнтка ще більше специфікується в якості дистриб'ютора. При цьому встановлюється міцніший зв'язок між дистриб'юторською справою і сценою з дитинства (дівчинка і ділова мати). В ролі дистриб'ютора одночасно приховувалась роль дівчинки, що наполегливо намагається відвоювати у заклопотаної справами матері трошки часу для себе (така інтервенція є проясненням).

Поєднуючи тепер стосунки матір-дочка із стосунками аналітик-пацієнтка, ми можемо зрозуміти своєрідну поведінку пацієнтки (Це і є власне інтерпретація). Її натиск, нетерплячість, гучна та швидка мова звернені до цієї надмірно заклопотаної матері, яка має надто мало часу і надто мало переймається проханнями і бажаннями маленької доньки. Проблема пацієнтки актуалізується: взірець, що розвинувся в дитинстві, вона відтворює і в своєму шлюбі і врешті-решт – актуалізує його в стосунках “тут і тепер”. Інтерпретація дистанціює пацієнтку від звичного взірця поведінки, стимулюючи цим самим подальший аналіз (Laimbock А., с. 97-98).

Зазначимо, що будь-які запитання, які аналітик задає пацієнтові, також можна віднести до інтервенцій. Оскільки в первинному інтерв'ю ми не можемо обійтись без запитань, слід завжди пам'ятати: запитання мають структуруючий вплив на подальший перебіг бесіди, що суперечить базовому для проведення первинного інтерв'ю “принципу воронки”, а значить застосовувати їх слід край обережно.

 

 

Всі фактори, що можуть стати на заваді ефективному проведенню первинного інтерв'ю, походять або з боку терапевта, або з боку пацієнта. Перешкоди, що походять від терапевта усуваються, здебільшого, в три кроки побудови ситуації бесіди, що описані у пункті 3. Всі ж перешкоди, що походять з боку пацієнта, являють собою опір. Для подолання опору, що заважає інтерв'юванню, інтерв'юер може вдатися до однієї з двох наступних технік: (1) чіткої орієнтації на збір даних від пацієнта. Пацієнтові при цьому випадає роль інформатора, в той час як інтерв'юер поводиться максимально стримано, маючи справу лише із запропонованим матеріалом. Незважаючи на зручність в користуванні, ця модель не завжди дозволяє отримати розуміння хворобливого процесу, тому більш доцільною є друга модель (2) проведення інтерв'ю, коли інтерв'юер розробляє матеріал разом з пацієнтом, шукаючи для кожної інтерпретації необхідне безсвідоме підтвердження з боку пацієнта. “При цьому він не конфронтує пацієнта із всебічними роз'ясненнями свого розуміння хвороби..., але обмежується коментарями, інтерпретаціями або запитаннями, що рефлектують сьогочасну фазу бесіди. Кожна окрема фаза бесіди, включаючи ситуативні моменти, досліджується на рахунок безсвідомого змісту. Пацієнт навіть тут подає необхідну інформацію через свої повідомлення та свою поведінку. Більше того, пацієнт спрямовує увагу інтерв'юера до своєї поведінки завдяки безпосереднім реакціям та спонтанному продовженню бесіди, що тепер поряд зі своїм інформативним характером набуває корегуючого та валідизуючого характеру. Пацієнт засвоює  діалектичну форму бесіди, що є передумовою для нашого розуміння хвороби. Розглянемо приклад так званого “непродуктивного” пацієнта, котрий  мовчки сидить перед нами, гадаючи, що розповів вже все, що міг, про себе і свою хворобу. Він мовчить в очікуванні