Особливості формування передумов оволодіння мовленням у дітей з порушенням інтелекту у немовлячий період (з 2 до 9 місяців)

 

Таблиця показує, що форми пізнання навколишнього світу і способи комунікації, які формуються в соціальному середовищі на базі вроджених біологічних передумов, залежать від провідної активності то одних, то інших відділів мозкової кори. Патологічні процеси, вражаючи кору мозку нерівномірно і у станах більшої або меншої зрілості її нервових клітин, мають різні клінічні прояви і різні системні наслідки для майбутнього комунікативно-пізнавального розвитку дитини. Розглянемо механізми порушення мови в дітей раннього дитячого віку, які страждають синдромами госпітализму, раннього дитячого аутизму і олігофренії.

Опираючись на наведену схему, можна визначити синдром госпіталізму як результат того, що універсальні біологічно обумовлені емоційні реакції не одержують природного розвитку у зв'язку з відсутністю або неповноцінністю необхідних для цього навчальних впливів з боку оточуючого дитину раннього віку соціального середовища.

Такі діти легко «заражаються» емоцією навколишніх. Варто одному заплакати, як плач лунає вже з усіх ліжечок, тільки лише вихователь нахилиться до однієї дитини і, ласкаво розмовляючи з нею, викличе в неї радісний вигук, як всі діти починають посміхатися і тягнути руки до дорослого. Така «стадна» поведінка грунтується на системі відношень між звуковими і поведінковими комплексами та їх зонально мотиваційно-активаційною семантикою, яка у свою чергу є всього лише психічним вираженням функціональних станів організму.

Чим молодша дитина тобто чим менше окреслені у неї системні відносини, опосередковані ієрархічно організованим досвідом особистості, тим різкішою є здатність до емоційного «зараженню». Це і обгрунтовує давно знайдене педагогічною практикою правило: проводячи корекційну роботу з дітьми, які мають різні аномалії комунікативно-пізнавального розвитку, необхідно робити це у емоційній формі, і чим молодші діти, тим послідовніше і суворіше потрібно виконувати таку роботу.

Вік від 2 до 7, 5 місяців часто відносять до числа критичних. У цей час відбувається так звана первинна соціалізація дитини, зміст якої, очевидно, має відношення до психофізіологічної єдності матері з дитиною, яка інтенсивно формується у цей час, саме тому материнські емоції потрібні маляті з найперших днів життя. Відрив дитини від матері у віці до 6-7 місяців, поки їх психофізіологічна єдність ще тільки формується, переноситься порівняно легко; дитина швидко звикає до нової обстановки і до нових людей. Розлука ж з матір'ю або з людьми, які її заміщують, у віці з 6-7 місяців приводить до важких розладів розвитку, які отримали назву синдрому госпіталізму.

«Заражаючи» дитину емоціями мажорної зони, мати стимулює її інтерес до зовнішнього світу, а оскільки задоволення цього інтересу пов’язане із затратами фізіологічних ресурсів, то вона стимулює в певному напрямку і обмінні процеси, і диференціацію тканин в організмі своєї дитини. Навпаки, при «зараженні» дитини емоціями мінорної зони, придушується не тільки її інтерес до зовнішнього світу, але й певні біологічні процеси організму. Негативним є процес, коли дорослі «заражають» дитину емоціями зони якісно неспецифічних афектів. Ці енергоємні емоції виснажують нервову систему і можуть привести до нейросоматичних розладів. Незацікавлене виконання дорослим режимних моментів, його байдуже відношення до маленької дитини виключає можливість будь-якого емоційного «зараження». З таким дорослим у дитини не виникає потреби спілкування, а тому не розвивається пізнавальний досвід і не формуються необхідні комунікативно-пізнавальні засоби. Виникає загроза важкої затримки психічного розвитку, у патогенезі якої мають значення розлади системної взаємодії дитини з дорослим з неминучим внаслідок цього дефіцитом необхідних екстероцептивних відчуттів.

У результаті недоліку екстероцептивних сенсорних комплексів інтероцептивні аферентні потоки продовжують залишатися провідними, як це було і до народження дитини; саме ці потоки стають об'єктом предметних опосередкувань, що може стати приводом психопатизації особистості за інтравертованим типом. Для такої особистості первинні суб'єктивні цінності виявляються пов'язаними з враженнями не від зовнішнього, а від внутрішнього середовища організму. Ця точка зору знаходить підтвердження в досвіді педагогів і психологів. Так, М. І. Лисина пише, що при важкому дефіциті спілкування діти аж до трьох років залишаються ніби «функціонально інтровертованими»; щоб вивести дитину з нормальної тільки для немовлят заглибленості у внутрішні відчуття і переключити її на зовнішній світ, потрібно викликати у неї інтерес до дорослого, яки, як і, допитливість до зовнішнього світу і комунікативно-пізнавальної активності, викликається і підтримується, емоціями мажорного типу.

Такий безсумнівно патологічний або аномальний розвиток особистості дитини обумовлюється лише її педагогічною, а точніше сказати, виховательською занедбаністю. Тому можна відзначити, що для дитячого віку емоційне спілкування дитини з дорослим не розкіш, а найперша необхідність, умова формування психіки по за людським соціальним типом. Позбавлення дитини емоційної уваги дорослого веде в ранньому віці не лише до дефіциту окремих навичок і знань, як при педагогічній занедбаності дітей шкільного віку, але, насамперед, до аномального розвитку особистості дитини. Тембри материнської мови є для дитини найважливішими компонентами пізнавального образу її матері. У зв'язку з цим припускається, що спосіб несвідомої зонної систематизації дитиною таких тембрів аналогічний способу систематизації її первинного пізнавального досвіду взагалі. Можна вважати, що первинний пізнавальний досвід дитини систематизується, як і тембри емоційно-виразних реакцій: вокалізацій, сміху і плачу, сегментів змінної звучності і т. д., відповідно до чотирьох суб'єктивно-ціннісних