Право людини на компенсацію моральної шкоди (загальнотеоретичні аспекти)

У радянській державі право на компенсацію моральної шкоди відкидалось як таке, що суперечило пануючій тоді ідеології, хоча певні теоретичні напрацювання з цього приводу все ж мали місце. Зокрема у працях Б. С. Утевського, І. Брауде, М. М. Агаркова, а пізніше й М. С. Малеїна, А. М. Бєлякової, М. Я. Шимінової, С. М. Братуся, Ю. Х. Калмикова можна виділити наступні основні тези в аргументації доцільності компенсації моральної шкоди: така компенсація є справедливою, оскільки немайнові права є найбільшим надбанням кожної людини; розширення сфери охоронюваних цивільним правом інтересів громадян і визнання як складової предмета цивільно-правового регулювання і особистих немайнових, не пов’язаних із майновими, відносин, викликало необхідність допустити майнову відповідальність і за заподіяння моральної шкоди; чинне тоді законодавство у деяких випадках пов’язувало майнові наслідки з моральними факторами; компенсацію моральної шкоди було передбачено законодавством інших соціалістичних країн; судова практика в СРСР у деяких випадках (незаконне засудження, каліцтво) йшла шляхом задоволення права на компенсацію моральної шкоди. Ці напрацювання радянського періоду поступово готували наукове підґрунтя для суттєвих законодавчих зрушень у напрямку забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди.

Розділ третій “Право людини на компенсацію моральної шкоди в сучасний період” складається із двох підрозділів. У першому підрозділі розглядається юридичне забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Автор розкриває вказану проблему крізь призму розуміння права людини на компенсацію моральної шкоди як такого, що виникає у разі протиправного порушення її гідності. Зазначається, що в Україні це право зафіксовано, зокрема, у конституційному, цивільному, трудовому, кримінально-процесуальному праві. Так, Конституцією України право на відшкодування моральної шкоди передбачено у ст. 32, 41, 50, 54, 56, 62, 152. Проведено порівняння із конституційними положеннями інших держав, а також із деякими міжнародними актами, які містять подібні норми. Право на захист гідності та компенсацію моральної шкоди передбачають також Закони України “Про Президента України”, “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів” та ін.

Проте у жодному із цих актів немає визначення загального поняття моральної шкоди. Таке визначення, що може бути застосоване у разі порушення будь-яких прав громадян, міститься лише у Постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про компенсацію моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р. із змінами та доповненнями від 25 травня 2001 року. Вказана постанова заповнила існуючу у чинному законодавстві прогалину, дала визначення поняття моральної шкоди, деякою мірою розкрила її зміст, уточнила критерії для визначення її розміру, більш детально роз’яснила порядок розгляду цієї категорії справ. Проте і цей акт, як відзначалося в літературі, має певні вади.

У зв’язку з цим, слід згадати ст. 55 Конституції України, котра передбачає, зокрема, право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими незабороненими засобами (загальнодозволенний принцип). А цінність права людини на компенсацію моральної шкоди якраз і полягає у тому, що воно є ефективним засобом захисту прав і свобод людини від таких порушень і посягань. Оскільки Конституція України є актом найвищої юридичної сили, а її норми мають пряму дію, автор відстоює необхідність застосування загальнодозволенного принципу до використання людиною її права на компенсацію моральної шкоди. Тобто це право розглядається автором як таке, що виникає внаслідок порушення будь-яких прав людини.

У другому підрозділі досліджується практика Європейського суду з прав людини щодо права на компенсацію моральної шкоди. Присуджуючи компенсацію моральної шкоди, Європейський суд з прав людини керується правилами ст. 41, 50 Конвенції, які передбачають, відповідно, право на справедливу сатисфакцію та право на справедливе відшкодування. З метою виявлення випадків виникнення права на компенсацію моральної шкоди, автором було проведено аналіз відповідних рішень Європейського суду. Такий аналіз дав можливість дійти висновку, що це право на виникає у випадках порушення будь-яких прав, передбачених Конвенцією та протоколами до неї (тобто тут має місце застосування загальнодозволенного принципу).

Розділ четвертий “Деякі актуальні проблеми юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди” містить два підрозділи. У першому з них розглядається питання про коло суб’єктів права на компенсацію моральної шкоди. Доводиться, що кожній людині притаманна гідність, а відтак, кожна людина повинна мати право на її захист, у тому числі право на компенсацію моральної шкоди. Однак при використанні даного права виникають певні обмеження, пов’язані, перш за все, з тим, наскільки людина сама здатна усвідомити ушкодження її гідності.

Оскільки індивідуальна поведінка людини складається з таких основних стадій: мотивації, планування і прийняття рішення та його виконання, автор вважає, що у кожному конкретному випадку суд зобов’язаний виявити мотиви звернення потерпілого з вимогою компенсації моральної шкоди. Юридичного значення може набувати лише таке звернення, що йому передував усвідомлений вольовий вибір, який передбачає розуміння соціального значення вчинку і прогнозування його результатів. Велику допомогу у вирішенні цього питання може надати проведення судово-психологічної експертизи.

Розглядаючи питання компенсації моральної шкоди, викликаної порушенням прав інших осіб, автор підтримує думку про те, що носієм такого права може бути лише та людина, якій правопорушенням була заподіяна безпосередня шкода. Якщо ж шкода не була заподіяна їй безпосередньо, особа не набуває вказаного права. Виняток становлять випадки, коли права на компенсацію моральної шкоди