Предмет політології

Одним із ідеологів інтегрального (чинного) націоналізму вважається Д. Донцов, а носієм – Організація українських націоналістів на момент її створення в 1929 р. Очевидно, звідси і починається неоднозначність політичної оцінки діяльності ОУН в Україні.

Етнічна самосвідомість є одним з головних результатів етнооб'єднувальних процесів, а також показником консолідації етносу. Формування етнічної самосвідомості завершує процес становлення етносу, відповідно й зникає (або трансформується) вона в останню чергу, вже після втрати (або зміни) даною спільнотою своєї мови. Національна самосвідомість виникла в епоху формування національних держав, коли панівні класи зверталися до широких верств населення, запроваджуючи ідеї "історичної місії", "національного визволення", "національних інтересів", збуджуючи почуття патріотизму у населення з метою його соціальної мобілізації. Отже, національна самосвідомість виникає внаслідок політичних, економічних та соціальних процесів у суспільстві певної історичної доби. Важливими умовами для утворення нації є наявність спільного ринку та власної державності. Так, українська етнічна нація формувалась протягом ХVІ-ХІХ ст. Етнічна самосвідомість українців переростала у національну, починаючи з ХVІ ст., коли розпочалася визвольна боротьба та боротьба за відновлення власної державності, коли вперше була сформульована національна ідея, коли почали формуватися національна мова та національна культура, складатися капіталістичні, ринкові соціально-економічні відносини, які пізніше сформували загальнонаціональний ринок і зумовили систематичний обмін інформацією - так званий комунікативний механізм формування національної самосвідомості. 

Поняття "національна свідомість" та "національна самосвідомість" теж не є синонімами. Перше поняття є більш широким і охоплює більш широкі реалії порівняно з другим, а друге можна розглядати як складову частину першого, як саморефлексію національних відносин, з'ясування свого місця і власної позиції в системі міжнаціональних відносин, усвідомлення себе як представника і суб'єкта національної спільноти і готовності до відстоювання її інтересів.

 

52. Що таке політична соціалізація . Які політичні і не політичні фактори соціалізації.

Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Серед факторів, що впливають на соціалізацію індивіда, особливе місце займають спеціальні інститути, що відповідають за втягнення в ту чи іншу групу нових членів та навчання їх своїм вимогам. Під інститутами соціалізації прийнято розуміти ті елементи соціальної структури, які покликані передавати індивіду зразки поведінки, норми, цінності культури. Ці інститути включають як спеціально організовані механізми цілеспрямованого впливу на особистість (школа, пропаганда та ін), так і стихійні, непідвладні громадському контролю (неформальні групи однолітків). 

Разом з тим слід зазначити, що на особистість впливають не тільки власне політичні чинники, хоча вони і мають першорядне значення, а й неполітичні умови, в яких відбувається дозрівання людини. Так, до числа неполітичних чинників, що грають помітну роль в передачі політичних ідей, поглядів, цінностей, відносяться сім'я, групи однолітків, школа, робота, церква, мистецтво, культура, засоби масової інформації. Їх значення визначається тим, що в непрямій формі вони канализируют базові особистісні орієнтації на владу, конфлікт і порядок, насильство і терпимість, свободу і дисципліну які в політиці оформляються в її специфічному контексті

Говорячи про фактори політичної соціалізації необхідно підкреслити, що найчастіше фактори виступають у вигляді персоніфікованих носіїв суспільного впливу, які отримали назву агентів соціалізації. Це безпосередні «провідники» соціологізірующего впливу. До їх числа відносяться викладачі, активісти громадських рухів, громадські діячі, журналісти тощо 

 

 

53. Як співвідносяться особистість , суспільство та який їх вплив на політику

У сучасному гуманітарному пізнанні «особистість» — категорія, яка визначає спрямованість людського буття, надає світоглядним знанням онтологічного сенсу. Особистість являє собою «єдність її фундаментальних комунікацій: діяльності, спілкування, творчості — через її ставлення до об'єкта, іншого суб'єкта, до самої себе»38.

З поняттями «політична людина», «політична особа» співвідноситься поняття «політична особистість». Незважаючи на близькість цих категорій політичної філософії, за своїм змістом вони досить істотно відрізняються. Особистість, по-перше, відбиває індивідуально-неповторне в людині. Не існує «масової особистості», є «масова людина» — термін, що широко вживається теоретиками політики. В історії політичної науки поняття «політична людина» і «політична особистість» виникали дисин-хронізовано. За Аристотелем, кожний вільний громадянин полісу був політичною істотою. Чимало філософів та політологів вважають, що антична філософія взагалі не користувалася поняттям «особистість». Грецька мова, визначаючи людину, використовувала терміни «проюпон» (зовнішній вигляд людини), або «гіпостасіз» (характер лиця). «Великі язичницькі мислителі античності, насамперед Платон й Аристотель, а також стоїки, не мали поняття «особистість». Специфічне людське для них було просто причетністю до чогось божественного, через що унікальність людини не одержувала вираження»39, — пише німецький філософ Н. Лобковец. За його переконанням, особистість — це людина, свідомість якої «сама себе констатує», «... ми є особистостями, остільки і наскільки ми сприймаємо себе як особистість». Характерна ознака особистості — її розвинута самосвідомість, здатність до саморефлексії, потреба уважно «вдивлятися» в саму себе. Не менш суттєвою ознакою особистості є її вміння цінувати і визнавати якість особистості в інших людях.

Як влучно зазначив Романо Гвардіні, «особистість» означає, що у своїй самоті «Я» у кінцевому підсумку не може бути керована ніякою іншою інстанцією, особистість належить тільки самій