Репресії проти військослужбовців та працівників органів ДПУ-НКВС України в 20-50 –ті роки ХХ століття

Після ХХ з’їзду КПРС офіційна радянська історіографія, відповідно до партійних настанов, пов’язувала репресії з боротьбою проти опортуністів, у ході якої постраждали і невинні. Відновлення історичної справедливості щодо маршала Радянського Союзу М. Тухачевського, командармів 1-го рангу Й. Якіра та І. Уборевича, командарма 2-го рангу А. Корка, комкорів Р. Ейдемана, В. Примакова та інших представників військової еліти містило в собі два основних моменти: по-перше, визнання їх заслуг як „героїв громадянської війни”, а, по-друге, підкреслення притаманного їм прогресивного військового мислення на відміну від дилетантських поглядів К. Ворошилова, Г. Кулика, Ю. Щаденка та подібних їм керівників Червоної Армії. 

До проблеми репресивної політики в радянській Україні звертається історик української діаспори, співробітник Колумбійського університету Г. Костюк. У 1960 р. виходить його дослідження, де автор, аналізуючи репресії тоталітарного суспільства, зосереджує увагу на існуванні (за думкою владних органів) націонал-фашистської організації України, за приналежність до якої було розстріляно командуючого Київським військовим округом Й. Якіра, наркома внутрішніх справ України В. Балицького та інших. Недоліком видання є однобічність джерельної бази, що принижує його наукову цінність. 

З остаточним згортанням хрущовської „відлиги” в 1970-х – першій половині 1980-х рр. тема політичних репресій проти військовослужбовців та співробітників правоохоронних органів надовго стає закритою для вивчення радянськими істориками. Так, Р. Медведєв на початку 1970-х рр. видав книгу про сталінізм, а в СРСР вона була надрукована тільки в 1990 р. Нечисленні публікації того періоду, присвячені командирам Червоної Армії які були репресовані в 1937 р., вирізняються тим, що авторами спочатку ведеться опис бойового шляху конкретної особи в часи громадянської війни, далі йдеться про участь у розбудові Червоної Армії в 1920-х –на початку 1930-х рр., але коли їх життєвий шлях закінчується репресіями, розповідь обривається. Тобто, віддається данина пам*яті командирів, підкреслюється їх внесок у перемогу революції, а сам факт репресій проти них замовчується.

Наступний етап у розвитку історіографії проблеми сталінських репресій почався в період горбачовської перебудови. Завдяки процесу демократизації суспільства, утвердженню гласності і плюралізму стало можливим розкриття причин і наслідків скоєного Й. Сталіним кривавого терору проти власного народу, в тому числі проти представників Червоної Армії та ДПУ – НКВС. 

Репресовані військовослужбовці та працівники правоохоронних органів стали жертвами не просто особистого свавілля Й. Сталіна, а сталінізму як суспільного явища, але при цьому залишилися „славною плеядою полководців громадянської війни”. Як зазначає дослідник С. Білокінь, один з міфів, який утвердився в ті часи полягав у персоніфікації злочинів більшовицького режиму в одній-єдиній особі.

Серед публікацій другої половини 1980-х – початку 1990-х рр. слід відзначити наукове дослідження надруковане в журналі „Известия ЦК КПСС”, яке присвячено справі про викриття „антирадянської троцькістської організації” в Червоній Армії. Спираючись на документальні матеріали з таємних фондів партійного архіву, на сторінках видання доводиться фальсифікований характер політичного процесу проти військової інтелігенції в 1937 р. Поява документів пов*язувалась з відповідними рішеннями ЦК КПРС по додатковому вивченню матеріалів, пов*язаних з репресіями, що мали місце в період 1930-х – на початку 1950-х рр. 

Значну роботу з вивчення питання репресій щодо військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, їх причин, форм, методів, наслідків у масштабах усього Радянського Союзу зробили російські історики. 

У 1991 р. вийшла в світ праця під редакцією академіка АН СРСР А. Яковлєва, що містить окремий розділ – „Антирадянська троцькістська військова організація в Червоній Армії”. Автор на сторінках книги торкається питання „Справи військових” – судового процесу над воєначальниками Червоної Армії, що проходив у Москві влітку 1937 р. Наголошується на масштабності репресій та на відвертому фальсифікуванні кримінальних справ. 

Підсумком понад двадцятирічної праці стало видання у Москві книги Н. Петрова і К. Скоркіна. Авторами наведено біографії 525 керівників правоохоронних органів, з яких 174 працювали на території України. 

У 1998 р. вийшла монографія російського військового історика О. Сувенірова. Посилення репресій проти військовослужбовців Червоної Армії автор пов’язує, з одного боку, з убивством першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) С. Кірова, а з іншого, – з присвоєнням персональних військових звань командному складу РСЧА у 1935 – 1936 рр., що фактично стало початком чистки армії. Важливим додатком до основного змісту монографії є „Мартиролог РККА 1936 – 1941 рр.”, на основі якого можна простежити хронологію арештів військовослужбовців. 

Репресіям проти колишніх „білогвардійців” присвячена праця Я. Тинченко. Автор характеризує „вичищення” Червоної Армії від досвідчених царських офіцерів як рецидив червоного та пролог Великого терору, стверджуючи, що вони завдали більш відчутного удару по обороноздатності РСЧА, ніж репресії 1937 – 1938 рр.

Із здобуттям Україною незалежності почався якісно новий етап у вивченні проблеми політичних репресій. Перед дослідниками відкрилися значні масиви раніше недоступних архівних документів та інших історичних джерел, що дозволило вітчизняній історіографії зробити величезний крок вперед у вивченні теми більшовицького терору. Необхідно визначити роботу В. Даниленка,