Репресії проти військослужбовців та працівників органів ДПУ-НКВС України в 20-50 –ті роки ХХ століття

– Вивчення вітчизняної та зарубіжної історіографії наразі засвідчує відсутність комплексного дослідження, в якому було б розглянуто політику тоталітарного режиму щодо військовослужбовців та працівників правоохоронних органів. Дана проблема в контексті України досліджувалася лише фрагментарно. Наявна в дисертації джерельна база дослідження є достовірною та являє собою комплекс архівних і опублікованих документів, що дали змогу автору повною мірою здійснити узагальнюючий аналіз проблеми. 

– Причини трагічних подій, які супроводжували історію країни від перемоги більшовиків і до смерті Й. Сталіна, знаходяться в антигуманній політичній системі, яка склалася в країні, при якій репресії стали постійним методом державного управління та перебували під цілковитим контролем вищого компартійно-радянського керівництва СРСР. Політичні репресії охопили всі досліджувані дисертантом правоохоронні та військові структури, однак найбільших втрат унаслідок арештів зазнала військова інтелігенція.

– Серед працівників правоохоронних органів були наявні критичні настрої щодо існуючого режиму. Вони виявлялись у незгодах з офіційною ідеологією, протестах проти авторитарних методів управління державою та наркоматами, а на повсякденному побутовому рівні – у вигляді критики матеріальних умов життя, незадоволення керівництвом, співчуття заарештованим колегам. Водночас можна стверджувати про відсутність системного опору, наявності опозиційних, антисталінських організацій в лавах Червоної Армії та ДПУ – НКВС України.

– Фабрикування „справ” проти військової інтелігенції в Україні мало деякі відмінності від тодішніх репресивних заходів проти інших категорій радянських громадян – усі висунуті обвинувачення базувалися на нібито маючих місце „шпигунських” та „троцькістських” діях. Обвинувачення в створені підпільних націоналістичних організацій не висувалися протягом 1936 – першої половини 1937 рр. Уперше такі звинувачення з’явилися у другій половині 1937 р., коли органи НКВС зробили спробу об’єднати „справу Якіра” з „викриттям націоналістичних організацій”, приєднавши до „військово-фашистського” заколоту й „антирадянську організацію” в підрозділах НКВС, на чолі з багаторічним керівником В. Балицьким. Це значно збільшило масштаби та розмах репресій у військових частинах, та дало поштовх до активного терору серед працівників Наркомату внутрішніх справ. В особливо цинічних формах репресії здійснювались у лавах НКВС. Відводячи для органів держбезпеки роль надійного знаряддя репресивної політики, сталінське керівництво під гаслами захисту соціалізму від „замаскованих ворогів” знищувало тисячі працівників апарату, які в більшості своїй лояльно ставились до існуючого ладу.

– Одним із найтяжчих наслідків репресій стала відсутність належно підготовлених командирів у Червоній Армії, гострий кадровий голод став однією з головних причин жахливих поразок на початку війни з Німеччиною. Згубні наслідки масового терору призвели до створення атмосфери страху, заляканості військовослужбовців та правоохоронців, небезпеки висловлювання власної думки, відсутності ініціативи, соціальної апатії, пристосуванства, знецінювання особистості та людського життя в армії та НКВС. Постулати про „революційну законність” робили легітимними рішення сфальсифікованих судових процесів, зводячи систему радянського права лише до вимог та потреб захисту пролетарської революції. Це привело до гіпертрофії функцій каральних органів, що все більше переходили під одноосібний контроль партійної верхівки на чолі з Й. Сталіним. Наразі, терор став універсальним засобом для утримання при владі чільної політичної еліти, забезпечення функціонування партійно-державної системи і придушення будь-яких спроб інакодумства у лавах Червоної Армії та органах державної безпеки.

– Вістря репресій тоталітарної системи під час Другої світової та повоєнний період спрямовувалося проти численних фронтовиків та колишніх військовополонених. Спектр обвинувачень, що передбачали жорстокі вироки, розширився за рахунок таких злочинів як шпигунство, дезертирство, зрадництво. Це призвело до того, що окрім реально винних осіб, були розстріляні, або опинялися за гратами, радянські громадяни, яким пощастило вижити в тій страшній війні. 

 

 

1. Ніколаєв І.Є. Репресивна політика радянської держави проти працівників НКВС в часи Великого терору 1936 – 1938 років // Наукові праці: Науково – методичний журнал. – Т. 32. – Випуск 19. – Історичні науки. – Миколаїв: Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2004. – С. 48 – 53.

2. Ніколаєв І.Є. Репресивна політика радянської держави проти працівників правоохоронних структур в період 1937 – 1939 років // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. V Миколаївська обласна краєзнавча конференція. – Миколаїв: Атол, 2004. – С. 101 – 106.

3. Ніколаєв І.Є. Політичні процеси проти військової інтелігенції України в середині 30-х років ХХ століття // Наукові праці: Науково – методичний журнал. – Т.45. – Випуск 32. – Історичні науки. – Миколаїв: Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2005. – С. 65 – 70. 

4. Ніколаєв І.Є. Історіографія проблеми репресій проти військовослужбовців та працівників правоохоронних органів у 20 – 50 рр. ХХ ст. // ІІ Міжнародний Конгрес українських істориків. Українська історична наука на сучасному етапі розвитку. – Кам*янець – Подільський – Київ – Нью – Йорк – Острог: Видавництво НА УОА. – 2005. – Т.1. – С. 426 – 433.

5. Ніколаєв І.Є. Репресії проти працівників ЧК–ГПУ–НКВД у 1920 – 30-ті роки. // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського. – Випуск 11. – Історичні науки. – Миколаїв: МДУ, 2005. – С. 200 – 209.

6. Ніколаєв І.Є. Винищення військовослужбовців та працівників органів державної безпеки в початковий період розвитку тоталітарної системи (1920 – початок 30 років) // Гуманітарно–економічні дослідження. – Збірник наукових праць Одеського національного університету імені І. І.