Репресії проти військослужбовців та працівників органів ДПУ-НКВС України в 20-50 –ті роки ХХ століття

З особливим цинізмом в другій половині 1930-х рр. проводилися арешти працівників НКВС України. Основна хвиля політичних репресій проти співробітників наркомату внутрішніх справ України тривала протягом другої половині 1930-х рр. До цього часу основним мотивом обвинувачень був „розвал роботи”, господарські та побутові злочини. Специфічною рисою, притаманною репресіям в органах НКВС було те, що кадрові зміни в цій системі напряму пов’язувались з жорстокими внутрішніми чистками – арештами та розстрілами керівників наркомату. Почавшись арештом В. Балицького та його оточення, свого піку чекістські „чистки” досягли в 1938 р., коли спочатку І. Леплевський, а потім О. Успенський – тодішні наркоми НКВС УРСР, вели активну боротьбу з „троцькістами, буржуазними націоналістами, ворогами народу та шпигунами іноземних розвідок, які проникли в органи НКВС”. Загалом, під час „чекістських чисток” було репресовано близько 1250 співробітників наркомату, розстріляно 3 наркомів внутрішніх справ України.

Разом з ескалацією терору, тоталітарний режим проводив політику активного ідеологічного забезпечення доцільності проведення масових репресій проти військовослужбовців та правоохоронців України. Партійно-радянські органи та громадські організації за допомогою засобів масової інформації, усної пропаганди створювали образ „ворога народу”, пропагували ідеї необхідності проведення репресій проти військової інтелігенції та правоохоронців. Лідери Комуністичної партії втлумачували народу думку про те, що терор спричинила „фашистсько-троцькістська” опозиція в збройних силах та Наркоматі внутрішніх справ, яка не сприймала радянської влади, ідей пролетарської революції, радянського стилю життя.

Отже, аналіз репресивних акцій щодо працівників органів внутрішніх справ та військової інтелігенції дає змогу зробити висновок, що вони носили масовий характер, призвели до панування важкого психологічного клімату, істеричної шпигуноманії, кадрового голоду та послаблення обороноздатності країни напередодні Другої світової війни. 

У третьому розділі „Репресії проти військовослужбовців та працівників правоохоронних органів в 40-х – на початку 50-х років ХХ ст.”, розкриваються репресивні операції партійно-радянського тоталітарного режиму під час Другої світової війни та в повоєнний період.

Початок Другої світової війни не призвів до припинення репресій і терору проти військовослужбовців, репресивна машина лише сповільнила оберти. У катастрофічних провалах першого періоду війни Й. Сталін і його оточення звинуватили військових. З початку війни під підозру потрапили всі військовослужбовці, які опинилися навіть на нетривалий час за лінією фронту. Здебільшого це були солдати і командири, що вийшли з оточення та, ризикуючи життям, проривалися з боями на з’єднання з Червоною Армією. Безжально каралися випадки дезертирства. 

Хід військових операцій на початковому етапі бойових дій яскраво показав пагубні наслідки довоєнних кадрових чисток. Крім шоку від несподіваності німецького нападу, додалися проблеми поганого керівництва військами. Довоєнні репресії проти командного складу створили ситуацію, при якій військовослужбовців усіх рівнів, починаючи з рядових бійців, закликали „виявляти” своїх командирів. Така „пильність” у першій період війни негативно впливала на стан військової дисципліни, знижувала боєздатність військ. 

Під час Другої світової війни каральні функції були покладені на загороджувальні загони, які складалися з військ НКВС та Особливі відділи військової контррозвідки (СМЕРШ). Метою цих формувань було підвищення особистої відповідальності кожного бійця за долю країни. Їм надається право арешту, а при необхідності і розстрілу на місці осіб, підозрюваних у шпигунстві, дезертирстві та зраді Батьківщини. В дисертації підкреслюється, що поруч з міфічними „ворогами народу”, які були потрібні системі для впровадження терору, без чого вона не могла існувати, у цей період під репресії підпадало й багато справді винних людей. Це були шпигуни, дезертири, посібники окупаційних властей. Інколи важко розібратися з класифікацією архівних матеріалів, відділити жертв радянського режиму від осіб, які цілком заслуговували на винесені їм вироки. Разом з цим, цілком усвідомлюючи справжню загрозу панічного відступу та провокаційних чуток, що могли породити невпевненість або розпач серед військових частин, важко сприймати факти огульного притягнення до кримінальної відповідальності вражених шаленими поразками солдатів і офіцерів Червоної Армії. 

Трагічною була доля військових, які після німецького полону потрапляли до радянських концтаборів. Масові поневіряння великої кількості людей, які нічим не завинили перед Батьківщиною, ставали наслідком роботи гігантського механізму репресивної машини тієї доби, котра була невід*ємною складовою політики державного терору. Її нищівні оберти перетворювали навіть найлояльніших до режиму громадян у „табірний пил”.

Тоталітарна система вишукували зрадників серед колишніх підпільників і партизанів, велику кількість з яких складали бійці Червоної Армії, яким вдалося вирватися з оточення чи полону і продовжувати боротьбу з ворогом на окупованій території. Практично у кожному партизанському загоні чи підпільній організації чекісти знаходили „ворогів народу”.

Водночас, повоєнні арешти працівників правоохоронних органів були поодинокими, а найбільша кількість обвинувачень висунута за „порушення радянської законності” – тобто за реальні злочини.

Таким чином, у 40-х – на початку 50-х років ХХ століття репресії проти військовослужбовців не припинялись. Жертвами сталінської державної машини ставали солдати і командири – переможці у боротьбі з фашизмом. Замість почестей і слави багатьох з них чекали допити і знущання. Лише після смерті диктатора почався повільний процес звільнення з міст ув’язнення і реабілітації незаконно засуджених. 

На підставі критичного аналізу та синтезу широкого кола джерел дисертантом зроблені наступні